Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад






НазваниеУкраины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад
страница5/22
Дата публикации13.06.2015
Размер3.04 Mb.
ТипДокументы
h.120-bal.ru > История > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Документи:

1. «Его Сіятельству Господину Генералъ отъ инфантеріи Новороссійскому Генералъ Губернатору Полномочному Намеснику Бессарабской области и разныхъ орденовъ кавалеру графу Михайлу Семеновичу Воронцову.

Усть Дунайского казачьего войска депутата

Прошеніе

Вашему Сіятельству въ прошломъ 1825мъ году, февраля 24го дня, на поданную прозьбу на оставленіи насъ, на ономъ положеніи согласно сего предписанія Вашего Сіятельства, отъ 7го сентября 1824го года, за №12568мъ по сія время неполучил резолюціи. Аныне местное начальство,отъ Аккерманского ценута, Татарбунарского округа комисаромъ за 1823і, 1824і и 1825і года, об’явлено намъ платить земскіе и казенные повинности до 13000 рублей, но ему начальству отъ насъ было предложено по неимению въ наличності денегъ, о забратіи нашего имущества въ движимыхъ вищахъ и разнымъ, похозяйственнымъ объ заведеніи скотъ въ; потомъ объявили намъ о невзысканіи, а затемъ стали местное начальство чинитъ требованіе съ поставленіемъ экзекуцій безъ выдачи намъ по требованію нашому копій с Повеленія о томъ, и притомъ требованія оные простирается; не только и насъ, но и зъ иныхъ запорозцевъ, вышедшихъ изъ за Дуная, явившихся къ Вашему Сiятельству въ Одессы и по милостивой резолюціи последовавшей о водвореніи по желанію ихъ, въ селеніе Акмангитъ для поселенія, получившіе свидетельство изъ Одесской Полиціи Іюля 2го дня 1824 года за №118мъ кои еще не получили къ водворенію никакового пристанища и удобности; и намъ оные по вызову нашему изъ за границы вишедшіе, имеющіе ныневышеупомянутое взысканніе остаются недовольными; а потому осмеливаемся прибегнуть под защиту и покровительство отъ местного начальства Акерманского цинута.

Вашого Сіятельства покорннейше просить 1е, на поданные наши прошенія 24го февраля, 1825го года, и 2е об’явить намъ Повеленіе последовавшее о взысканіи с насъ повинностей, требуемыхъ Акерманскимъ ценутомъ невидающего намъ. Съ оного повеления никокавого писаному предмету на бумаге Документа, и изъ всего того выдать намъ завередую копію, потомъ учинить въ разрешеніи Высрконачальническуюмилостивую резолюцію, къ сему прошенію Усть Дунайского Буджацкого войска депутатові Аксавелія Чернявскимъ, Димитрий Кольнев к даному прошенію руку приложилъ, одеський мещанинъ Лука Роговул.» (ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11. – Арк. 46, 47)

2. «Его Сиятельству господину генералъ от инфантеріи Новоросійскому Генералъ Губернатору. Полномочному наміснику бессарабской области и Ковоиру Михайлу Семеновичу Воронцову.

Вишедшихъ изъ Задуная, Задунайской Сечи, Казаковъ Карпа Гавриченко и Григория Чиргуна

Прошенія

Сего 1826го года въ Апрелъ месяцъ на одесской карантинъ вышли мы по вызову Значкового товарища Савелія Чернявского, и желаемъ основать навчсегда жительство свое Бессарабской области акерманского цинута въ селеніи Акмангитъ въ числъ Усть дунайського бужатского воиска Запорозскихъ казаковъ томо жительствующихъ. А потому всепокорнийшее просимо Вашего Сіятельства о видачи намъ на свободное туда следованіе паспортовъ на причислении насъ Въ число акмангитенихъ жителів дать кому следует предписанія.

Къ симу прошенію вишедшие изъ Задуная Казаки Карпъ Гавриченко и Григорій Чиргун ихъ неграмотних подписалъ Губернский Секретаръ Авкинтий Гапоновъ». (ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11. – Арк. 58).

3. «Его Сіятельству Господину Тайному советнику управляющему Новороссійскими губерниями и Бессарабскою областю и кавалеру Графу Федору Петровичу Палену

Бессарабского областного правительства Казенно-Экономической экспедиции

Рапорт

Исполнительная експедиція Бессарабского областного правительства въ отношеній своемъ отъ 18 числа января № 1156 прописывая предложенія Вашего Сіятельства №12234 Копия Ваше Сіятельство въ следствіе прозьбы вступившей отъ поселившихсъ въ недавнемъ времени Аккерманского цынута въ селении Акмангитъ, вышедшихъ изъ турецкихъ владеній запрожцовъ, о учиненіи распоряженія къ отмежеванію особого пустующего участка для поселенія какъ перешедшихъ уже изъ задуная по прошенію значкового товарища Ксавелия Чернявского, ихъ товарищей проживающихъ въ разных местах области отъ недостатка для ихъ водворенія земли въ помянутомъ селеніи, такъ ровно и ожидаемихъ еще изъ турціи кои какъ просители удостоверяютъ изъявили такъже желаніе перейти в бессарабскую область для выдворенія; предлагать изволіте правительству предоставивъ депутату означеныхъ запорожцевъ Ксавелію Чернявскому избрать участокъ пустопоросшей земли, распорядится объ отмежеваніи изъ около соразмерного количества десятинъ на наличное число сихъ переселенцевъ еще неводворившихся, принявъ въ настоящемъ случаи къ руководству предпісаніе Господина Полномочного наместника Графа Воронцова по предмету поселенія сказаныхъ выходцевъ, требуетъ (арк. 178) во исполненіе означеного предложенія Вашего Сіятельства учинить надлежащее постановленiя напоследок и оную исполнительную експедицію уведомитъ.

Изъ дела въ сей казенно-экономической экспедиціи значит: Господинъ полномочный наместникъ бессарабской области желая устроіть положеніе поселяющихся Аккерманского цинута в селеніяхъ Акмангитъ и Мангитъ запорожскихъ казаковъ известнихъ под названіямъ Задунайской Сечи; которимъ по высочайшему повеленію въ 1817 году бывшему полномочному наместніку Бахінетеву объявленному, присваюваются такие права какими пользуются вообще колонисты водворяющіеся въ Бессарабии отъ 15 сентября прошедшего 1826 года предлагать изволилъ областному правительству, назначивъ удобные места собственно для поселенія запорожскихъ казаковъ, предоставитъ какъ темъ изъ техъ кои перешли къ нимъ съ 1821 года так равно и темъ соплеменникам ихъ кои къ нимъ прибудуть, права дарованыя колонистамъ, или ихъ въ протчемъ въ ведомстве областного и цынутного начальства.

Казенная экспедиция находя по справке, что по таковомужъ предложенію графа Михаила Семеновича № 2455 сообщено въ въ исполнительную экспедицію областного правительства 8 июля 1826 года дабы благоволила истребовать чрезъ него следуетъ отъ запорожцевъ поселившихся не въ Акмангитъ по Кишиневъ и другихъ местахъ решительные отзывы и учинить разборъ, кто изъ нихъ пожелаетъ перейти на казенную землю и воспользоватся правомъ на казенную землю и воспользоватся правомъ на льготу и потомъ составя о изъявившихъ желаніе запорожцахъ на переселеніе по вышенаписаному именные списки, доставитъ таковые (арк. 179) въ казенную экспедицію съ изъяснениемъ въ котором именно пустопоросшъ участок земли, по положенію оной въ Бендерскомъ и Аккерманском цинутахъ изъявить описанія въ совокупности поселеній по журналу 28 сентября заключенному поручала канцеляріи учрежденной для поселения въ Бессарабіи казенных крестьян, назначить удобные места какъ собственно для поселенія запорожскихъ казаковъ въ Акмангите находя изъяны къ доставленію имъ удобнейшей для хлебопашества земли; отвести особый пустопорозшій участокъ изъ предназначенныхъ къ заселенію, по томъ составе тем казакамъ, порознь каждому сословію включая желающихъ изъ буджацкихъ казаковъ перейти на Кубань къ своимъ родственникамъ, кои до разрешенія такового сехъ перехода должны оставатся на месте их настоящего жительства, именные списки съ показаніямъ въ оныхъ званій ихъ, именъ и прозваній каждого ровно кто изъ нихъ имеютъ семейства и кто без оныхъ, а также истребовавъ отъ офицеровъ названіе ихъ подлинные документы, доставите о таковомъ назначеніи земли для ихъ казаковъ сведенія вместе съ помянутыми списками и документами, равно заключеніямъ оной комиссіи о времени съ которого признаетъ она за выгоднее начать переселеніе сихъ Усть-Дунайскихъ Буджацкихъ казаковъ на новое место жительства по правиламъ ей въ руководство даннымъ во сію экспедицію.

Во исполненіе такового порученія комиссія поселенія казеннихъ крестьянъ двумя представленіями, изъ коихъ (арк. 180) при первомъ от 11 ноября 1826 года №69 представила требуемые списки о запорожцахъ и усть дунайскихъ буджацкихъ казакахъ и при томъ донесла:

1е, чтопо содержаніюпредположенія експедиціи отправлялася на место, въ селеніе Акмангитъ, где за объявлениемъ симъ людямъ предписаного экспедиціею предложила имъ избрать къ своему заселенію удобнейшей из пустопорозшихъ одинъ изъ №22 и 36 или прочихъ утвержденыхъ Господиномъ полномочнымъ наместникомъ для первыхъ поселений;

2е, что переходъ задунайскихъ и буджадскихъ казаковъ на новое место удобнее можно начатьсъ открытиемъ будущей весны и

3е, что неимеющіе именъ запорожцы мы задунайские выходцы изъявили желаніе неразрывно поселится съ буджацкими казаками для коихъ по сей причине и нужно бы исначать особого пункта поселенія. А вторымъ отъ 26 числа января №1 прописываетъ Аккерманского цинута селеніе Акмангита общество доноситъ оной комысіи, что они в сходство ее предписаніе избираютъ место для нового своего поселенія близъ города Аккермана на урочище именуемой Малой Катаржи, находя оное удобнымъ для заведенія садовъ, хлебопашества и ловли на морскомъ бугазе рыбы и что значковой товарищъ Чернявскій, коему якобы представлено Вашимъ сиятельствомъ избрать пустопорозшій в Бессарабіи участокъ для ихъ поселенія и распоряженія требуетъ съ нихъ себе за хожденіе по сему въ роле депутата по 10 левовъ отъ каждого хозяина, угрожая лишениемъ права поселенія темъ изъ нихъ кои не внесутъ сихъ денегъ. Каковой поступокъ доводя они до сведенія оной комисіи изъ текстъ написаніе свое иметъ его Чернявского въ семъ делеходатаемъ и (арк. 181) распорядителемъ. В следствіи чего коммисія от 17 января уведомляя ихъ, что урочище Малая Катаржа съ участкомъ земли принадлежитъ къ последним представителямъ швейцарскихъ поселенцевъ предписала имъ избрать немедленно слободные для своего поселенія участокъ, отомъ донесть комисіи и отнюдь не допустить Чернявского на противозаконный поборъ съ себе требуемыхъ имъ левовъ; – оченъ сей експедиціи комисія доноситъ докладывая неблагоугодном будеть о семъ кому следуетъ зделать по месте следствія, какъ въ прегражденіе произведеніе въ действо Чернявскимъ предписанного имъ денежного побора съ Акмангитинскихъ казаковъ и запорожцевъ, такъ и поступленіе с выновнимъ по обнаруженіи по закономъ споре коммисію о заключеніи посему предписаніемъ.

Исполнительная экспедиція Бессарабского обласного правительства отношеніемъ от 11 декабря за №31958 уведомила: что отъ нас предписано всем гражданским и земскимъ полиціямъ указами, чтобы они немедленно истребовали решительные отзывы от запорожцевъ поселившихся въ Акмангите, по Кишиневъ и другихъ местахъ, кто изъ нихъ пожелаетъ перейти на казенную землю и воспользоватся правомъ на льготу и кто нет. По изъявившихъ желаніе на переселеніе составить именные списки, доставить въ сію экспедицію как можно скорее, однако ихъ таковыхъ списковъ по нине еще не доставлено.

Между тем Бессарабскій верховний советъ расуждалъ по сему делу находить: что при учиненій предполагаемого правительством разбора, о томъ кто именно вправе будет воспользоватся льготами, должно принять основаниемъ одни только свидетельства карантинные могущіе доказать которого именно года, месяца и числа задунайские запорожци перешли границу или по крайней мере ссылку на карантинную составу чрезъ которую кто перешелъ семьями оно по формальной справке окажится достоверна, … кто изъ становихъ запорожцевъ вошелъ в Бессарабію мимо Карантина то симъ должно быть также сведенія изъ уголовныхъ за таковые преступленія дела, другіе ссылки и свидетельскіе показанія в семъ роле принять основаніямъ отнюдъ недостатные, правила им должно принять основаніям дабы при дарованіи льготы людямъ имеющимъ на оную право, невкралась по вреду казны какихъ либо злоупотребленій по обикновенной привичке Бессарабскихъ жителей, переменять свои жительства темъ более если представится имъ случай освободится от податей чего и исполненіи Бессарабского областного правительства исполнительной и сей экономической експедиціямъ предписанъ 18 июня 1826 года указами.

Почему в сей экспедиціи определено: какъ от гродскихъ и земскихъ полицій требуемих списковъ о запорожцахъ поселившихся не в Акмангите, по Кишиневе и другихъ местахъ еще не доставлено. Для того о подтвержденіи онымъ полицейскимъ местамъ, чтоб и они при составленіи техъ списковъ, руководствовашись правилами предписаниями въ вышепреденомъ указе верховного совета сообщить въ исполнительную экспедицію обласного правительства и требовать о последующемъ уведомленіе. За полученіемъ отъ гражданскихъ и земскихъ полицій сказанихъ списковъ о запорожцахъ имеющихъ право на льготу (арк. 183) ученить расмотреніе нужно ли будетъ для техъ запорожцевъ и казаковъ которые найдутся по области и кои могуть вновь прибить изъ Турціи позначать новои участокъ или можно присоединить ихъ к Акмангитцамъ, коимъ предоставлено уже избрать удобное для поселенія место. А какъ изъ запорожцевъ значащимся по списку доставленному отъ коммисіи по селенію казенныхъ крестьянъ, о некоторыхъ только имеется въ сей экспедиціи сведенія о действительномъ выходе ихъ изъ заграницы то составивъ о последнихъ списокъ препроводить въ означенную коммисію на тот конецъ дабы оно в действительномъ выходе ихъ удостоверилось согласно тому же уходу верховного совета и о последствіи представіла сей экспедиціи донеся заранее по полученіи отъ усть дунайскихъ буджацкихъ и запорожскихъ казаковъ жительствующихъ въ селеніи Акмангите отзыва где именно они избрали для нового своего поселенія участокъ земли, а о произведенія следствія какъ въ прегражденіе произведенія в действо чи испугающимся значковимъ товарищемъ Чернявскимъ (коего ни по спискамъ отъ коммисіи доставленіям ни по сведеніям въ сей экспедиціи числящихся въ имя Акмангитскихъ казаковъ и запорожцовъ въ записке нетъ) преднамериваемая имъ денежного побора съ Акмангитскихъ казаковъ и запорожцевъ такъ и поступленіямъ съ выповинымъ по обнаруженіи по закономъ въ посилаемомъ въ исполнительство экспедицію отношеніи дополнить и просить о последующемъ уведомленіи о чемъкоммисія поселенія въ Бессарабіи казенныхъ крестьянъ, дать знатьа Вашему Сіятельству донести о усть дунайскихъ буджацкихъ казакахъ и запорожцахъ.»

(ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 214. – Спр. 11. – Арк. 177 – 183)
Край в эпоху диктатур

Олександр Тригуб,

доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних

відносин та зовнішньої політики Черноворського державного

університету ім. Петра Могили (Миколаїв)
Міжконфесійна боротьба у православ’ї та ставлення віруючих Одещини до розколу Російської православної церкви 1920років

Одним із важливих є питання ставлення віруючих до складних процесів у середовищі православної церкви, зокрема розколу Російської православної церкви (РПЦ), які зазнали значних трансформацій протягом 1920 - 1930-х рр.. ХХ ст. під впливом формування всеохоплюючої тоталітарної системи, що не сприймала ніяких ідей, крім ідеї побудови соціалізму.

Події літа 1922 р. в середовищі РПЦ (розкол Церкви на два табори: «обновленців» та «тихоновців», ув’язнення Патріарха Тихона, оголошення прорадянського курсу лояльним духовенством, утворення обновленської групи «Жива Церква» тощо) якої-небудь реакції з боку мирян не викликали. Як правило, вирішення даного питання продовжувало залишатися у компетенції духовенства Перші серйозні міжконфесійні сутички серед православних віруючих відбулися в кінці 1922 р. і відбувалися переважно на міському ґрунті, оскільки, навіть духовенство сільських парафій було малообізнаним у тих процесах, що відбувалися в столиці та губернських містах.

На відміну від селян, міщани були краще поінформовані у питаннях внутрішнього життя Церкви, що у подальшому, на нашу думку, вплинуло на ставлення селянства до обновленства через мирян-депутатів. Головні вогнища антиобновленського руху виникають у губернських містах: Одеса, Харків, Київ, Сімферополь та ін. Так, 29 вересня 1922 р. на загальних зборах духовенства та представників парафіяльних громад Одеського повіту під час обговорення питання про ставлення до Вищого церковного управління (у Москві) та групи «Жива Церква» (далі – ЖЦ) віруючі-депутати рішуче повстали проти оновлення, «ЖЦ» та ВЦУ, докоряючи духовенство за малодушність, слабкість та розкол у його середовищі, наголошуючи: «ви, отці, боїтеся, так ми будемо захищати церкву». При цьому пригрозили: «якщо духовенство примкне до «ЖЦ», то вони (віруючі. – О.Т.) привезуть духовенство із Болгарії та Греції» [4. 302 - 303].

Пасивність провінційного духовенства та мирян не могла продовжуватися тривалий час. Активна позиція мирян та окремих представників священства у містах призвела до появи опозиції церковним реформаторам, яка стала ширитися і в сільських громадах. Станом на кінець листопада 1922 р. працівники ДПУ на місцях у своїх звітах стали відмічати, що «загальна маса віруючих виявляє значний інтерес до обновленського руху і вимагає від духовенства роз’яснення програми «ЖЦ» і це «хвилює уми багатьох мирян» [2. 165; 12, 116-зв.]. У результаті інколи селяни відмовлялися сліпо йти за своїми пастирями, як це відбулося 27 листопада 1922 р. на Балтському окружному з’їзді духовенства та мирян у м. Красноноябрську. Духовенство підписало Статут «ЖЦ», а селянство відмовилося, мотивуючи це тим, що йому не зовсім зрозуміло, що таке «Жива Церква» і необхідне роз’яснення парафіянам. Лише за такої умови сільські депутати погоджувалися підписати Статут [3. 105].

На початку 1923 р. ситуація щодо ставлення до розколу як міського населення, так і селян, починає кардинально змінюватися. На селі з’являється опозиційно налаштоване духовенство, бродячі ченці та черниці, які активно закликали не схилятися до «Живої Церкви», називаючи їх неканонічним угрупованням, що захопило владу в церкві. Це дало досить вагомі результати у ставленні віруючих до розколу.

Навесні 1923 р. церковна смута та настрої викликали все більшу заклопотаність й обурення вірян. Ці настрої яскраво проявилися в «наказах» делегатам майбутнього Собору, прийнятих на передвиборних парафіяльних зборах. Більшість із них містили вимоги віруючих – не змінювати православне віровчення, не ламати догмати, всі церковні реформи проводити після рішень Собору, визнати рівнозначність чорного й білого духовенства, шлюбного й безшлюбного єпископату і т.д., свідчачи про небажання більшості мирян майже ніяких догматичних і канонічних реформ.

Собор відкрився в Москві 29 квітня 1923 р. Надії значної частини духовенства і віруючих на те, що він примирить, згладить протиріччя, укаже майбутній шлях, не здійснилися. 3 травня на ньому була прийнята постанова, з обуренням сприйнята більшістю мирян і в остаточному підсумку згубна для обновленства: позбавлення сану й чернецтва патріарха Тихона. Зважаючи на існуючі настрої у церковному суспільстві, Собор значно обмежив розміри реформаторства, залишивши непорушними і догмати, і таїнства, і богослужбовий чин; узаконив рівнозначність одруженого і безшлюбного єпископату, а після деяких хитань   і другошлюбність кліриків, ввів новий григоріанський календар. Зберігався культ «мощей», ідея «особистого порятунку». Монастирі ж закривалися і перетворювалися в трудові комуни і церковні парафії [16. 29 - 30].

Постанови, прийняті Собором, були гарним матеріалом для агітації проти «ЖЦ», причому, головним чином, з огляду на фанатизм більшої частини віруючого населення, тихонівці у своїй агітації особливо наголошували на постанові про введення нового стилю у церковному житті, на неканонічність осуду патріарха Тихона, а також на те, що Собор взагалі не має права судити Тихона за цивільні злочини. Так, на Одещині тихонівці протягом літа 1923 р. активно використовували у своїй агітації постанови обновленського Собору: новий стиль, двоєженство, білий єпископат, перегляд обрядовості і т.д.

Необразлива сутність зміни стилю була, однак, сприйнята на селі навіть і без агітації тихонівців, як зазіхання на одну з основ православної церкви, тим більше, що це мало характер підлаштування під бажання радянської влади. В огляді про стан Одеської губернії за січень-вересень 1923 р. відзначалося: «Введення нового стилю майже всюди було зустрінуте недоброзичливо; на минулих церковних святах за новим стилем віруючі переважно були відсутні, й навпаки, у свята за старим стилем церкви були переповнені. Особливо противилося введенню нового стилю селянство» [10. 112]. Неоднозначно до проведення свят за новим стилем поставилися віруючі й самої Одеси. Так, 5 серпня 1923 р., коли архієрей Дмитрій оголосив в Одеському Кафедральному Преображенському соборі про святкування свята Преображення за новим стилем «мобілізовані віруючі запротестували і, не дивлячись на те, що соборна громада [обновленців] наполягала на святкуванні за новим стилем, під тиском скандалістів прийшлося… святкування відмінити» [14]. Коли ж єпископ з’явився служити всенощну, біля церкви його чекала розлючена юрба, яку він не зміг заспокоїти і заздалегідь зупинив службу [5. 159]. Причому проти обновленців, захищаючи тихонівське духовенство, активно почали виступати і робітники, які робили це «лише тому, що це «в пику комуністам», яким продалися священики «Живої церкви» [5. 144]. Окрім того, по місту ходили чутки, що з Москви прибула делегація робітників від патріарха Тихона, від імені якого наказувалося проводити свята лише за старим стилем [5, 143].

У результаті міжконфесійної боротьби в Одесі створилася так звана група «22-х» священиків, які у серпні 1923 р. подали заяву про свій вихід з групи «Жива Церква» і розпочали активну агітацію проти обновленства, зосередивши свою увагу, насамперед, на сільській місцевості. Очолив цю групу протоієрей Одеської портової церкви Іона Атаманський. Інформзвіт Одеського губкому відмічав, що «діяльність реакційних попів знаходить вельми істотну підтримку серед мирян, які також активно опираються проведенню рішень обновленської церкви» [5. арк.159]. У результаті в Одесі станом на 1 жовтня 1923 р. до опозиції належало 32 священики [9. арк.81].

У доповіді Патріарху Тихону вікарій Одеської єпархії єпископ Онуфрій писав про цей період свого церковного служіння: «Останнім часом в Одесі починається енергійна духовна боротьба з ВЦУ*. На чолі стоїть відомий пастир-молитовник протоієрей Іона Атаманський; за відомостями (лист мені від отця Іони), уже 22 священика в Одесі скинули ярмо ВЦУ і прийняли ярмо Христове.… Я послав духовенству міста Одеси, відповідно на прохання деяких віруючих, своє звертання, де призиваю піти за прикладом батька Іони і 22 його співучасників – і всьому духовенству міста Одеси...» [1. 5 - 6].

Отже головним осередком «тихоновщини» стала Миколаївська церква Одеського порту, яку очолював, вже згадуваний, протоієрей Іона Атаманський. Він підтримував безпосередній зв’язок із патріархом Тихоном та ув’язненим єпископом Херсонським та Миколаївським, керуючим Одеською єпархією Прокопієм (Титовим), проводячи тверду лінію на боротьбу із обновленством. Після того, як навколо нього зосередилася досить значна група авторитетного духовенства міста, їх агітація почала поширюватись і на округу. Ідучи по селах, священство проводило проповіді у сільських церквах та на майданах, в результаті чого в багатьох парафіях правління релігійних громад виганяли попів, що були помічені, як прибічники обновленського руху. А деякі навіть проводили такий радикальний крок, як змушували священиків здійснювати паломництво в Одесу до протоієрея Іони Атаманського, для очищення себе від єресі и приєднання до православ’я через всенародне покаяння [9. 81].

Деякі священики, наприклад, їздили на покаяння до Харкова, або ж до Москви. Яскравим прикладом може служити обновленський священик Лисак з Первомайщини. У квітні-травні 1924 р. він поїхав до Харкова, де прийняв попереднє каяття від групи висланих єпископів, а згодом, відвідав і патріарха Тихона у Москві, прийнявши там покаяння. Одержавши грамоту від Тихона, в якій він призначався духовником Одеської єпархії, Лисак повернувся назад і став проводити тихоновську агітацію [11. 97].

Причому Правління тих церков, які залишилися вірними обновленству, «тероризувалися» групами опозиціонерів, які влаштовували в церквах бійки та дебоші для скинення обновленських правлінь [9. 81].

Треба відзначити, що не можна говорити про повне неприйняття обновленських ідей масою віруючих. Незважаючи на те, що переважна маса вірян виступила проти церковних реформ, особливо, як зазначалося вище, проти введення нового стилю, траплялися парафії, які або повністю переходили до нової церкви, або ж розколювалися на два ворогуючих табори. Останні або захоплювали храм, або ж розділяли його на дві частини шляхом побудови всередині церкви цегляної перегородки, в інших випадках орендували потижнево: тиждень храмом користується група одного напряму, тиждень – іншого. Про неоднозначність ставлення селянства до реформування церкви повідомляло ДПУ Одеської округи у своєму інформаційному звіті від 25 листопада 1923 р.: «Ставлення селянства до всіх нових реформ, що проводяться у церковному житті, не завжди однакове: одні – прибічники обновленської, інші – тихонівської течії… Переважна більшість останніх селяни літні, і переважно жінки, забиті з давніх-давен релігійним дурманом» [7. 46]. Такі факти свідчать про неоднозначність ставлення пересічних віруючих до розколу РПЦ.

II Всеросійський Помісний Собор обновленської церкви став кульмінаційним пунктом розвитку обновленства. Незабаром після завершення його роботи відбулися події, що докорінно потрясли обновленську церкву. Після місячного перебування у в’язниці ОДПУ 16 червня 1923 р. патріарх Тихон подав заяву до Верховного Суду РСФРР із каяттям про свою колишню «антирадянську діяльність» і з проханням звільнення його з-під варти. 27 червня він був звільнений.

Відразу ж після звільнення патріарха починається катастрофічний спад впливу обновленців і широкомасштабне повернення віруючих і духовенства під його окормлення. Улітку 1923 р. виник безпрецедентно потужний стихійний народно-релігійний рух, так звана «тихонівщина». Він прокотився всією країною.

Над обновленством нависла загроза краху. З метою його запобігання був узятий курс на згортання реформаторства. У першому ж зверненні Синоду до православного народу говорилося: «Ми свято, твердо і непохитно дотримуємося і будемо дотримуватися до кінця нашого життя чистоти вчення православної віри, її таїнств і догматів». Щоб позбутися репутації «руйнівників церковної старовини» обновленці стали зводити до мінімуму нововведення, що вже практикувалися. Різко скоротилося зведення в архієрейський сан одружених священиків, перестав формуватися перехід богослужіння на живу російську мову, поступово стали відмовлятися від нового стилю [16, с.32-34].

Незважаючи на згортання реформаторських тенденцій, створити позитивний імідж обновленству не вдалося. У другій половині 1923 – першій половині 1924 рр. в Україні розгорнулася агітація духовенства усіх ґатунків на захист течії патріарха Тихона. Таємний відділ ДПУ у своїй доповіді «Про стан церкви на Україні» для ЦК КП(б)У відзначав: «Завдяки звільненню патріарха Тихона, елементи духовенства, що стоять на його платформі, підняли голову і почали проводити свою реакційну роботу. Щоб збудити в народних масах марновірство і фанатизм, тихонівці починають вести роботу з «оновлення» куполів, ікон, хрестів, проводять у церквах нічні моління, які набувають характеру епідемії серед наелектризованої маси, нерідко з’являються крикливиці й різні темні особи, що ведуть розмови про швидке рятування від антихристів, жидів і т.п.; по селах починається ходіння ченців й особливо черниць, що сіяли серед селян, які є найбільш віруючим елементом, контрреволюцію і замасковану словами про «істинно-православне» християнство» [15. 27].

З 1924 р. активізується у міжконфесійній боротьбі бродячий чернецтвуючий елемент, який представляв собою елемент впливу на віруючі маси. Переважно ченці поширювали різного роду провокаційні слухи (призначення на царський престол князя Кирила, або ж іншого спадкоємця), есхатологічні настрої (пророкуючи близький кінець світу, прихід антихриста (інколи ототожнюючи цю особу з Леніним) тощо), закликаючи віруючих стійко триматися старої віри, істинного православ’я і т.д. Окрім цього ченці проводили активну агітацію проти обновленського руху.

Користуючись несприятливими кліматичними умовами 1924 р., відсутність дощу, духовенство вело чітку агітацію серед несвідомої частини селянства, одночасно згадуючи «гріховність» обновленців. Збуджувалися клопотання про дозвіл хресних ходів для освячення полів і молебнів про дарування дощу по всій Одеській губернії. «Наскільки дикість збереглася ще на селі, – як відмічається в інформзвіті ДПУ, – свідчить наступний факт, що мав місце влітку 1924 р. в с. Болеславчик Боропольского району Одеської губернії (зараз Болеславчик Первомайського р-ну Миколаївської обл.): бажаючи викликати дощ, велика група жінок викопала з могили кістки мерця, облила його 7 відрами води й стала вичікувати, але так як цей захід не допоміг, небіжчик знову був заритий у землю. Подібних випадків на селі ще досить багато» [6. арк. 67].

Іншим «бойовим загоном» антиобновленців, що з’явився в цей час, були т.зв. «гастролери» – священнослужителі тихоновського напрямку, які проводили служіння в церквах, що мали тихонівську громаду, але священників-обновленців. Це часто призводило до сутичок і, як результат, численних скарг з боку духовенства до райвиконкомів, міліції і навіть ДПУ, про притягнення «гастролера» до відповідальності. Яскравим прикладом може служити Кохановська релігійна громада Троїцького району Одеської округи, де на початку 1925 р. до місцевого попа-обновленця з’явився о. Корольчук, який стверджував, що він направлений до села з Москви. В результаті його агітації громада розкололася на два табори – біднота підтримала обновленців, а заможні – тихонівців, що привело до закриття церкви на тривалий час та адміністративного арешту св. Корольчука [8. арк. 22].

Після смерті навесні 1925 р. патріарха Тихона починається останній етап гострого міжконфесійного протистояння між тихонівським та обновленським угрупуваннями. Працівники інформстату ЦК КП(б)У у звіті за другу половину 1925 р. відзначали, що «між тихонівським і обновленським духовенством йде запекла боротьба за вплив на віруючих і захоплення церков (Житомирський, Конотопський, Ізюмський, Одеський, Куп’янський [округи] та ін.). Причому за останній час зі зменшенням натиску і деякої зміни загального курсу, успіх усе більше переходить на бік тихонівців і одна церква за іншою, що були дотепер обновленськими, почали «возз’єднуватися в православ’ї». Головну роль тут відіграють куркулі, що змушують духовенство відмовлятися від обновленства під погрозою вигнати їх із церкви» [13. арк. 7-зв.], де з новою силою розгорнулася боротьба за культові приміщення.

Особливої гостроти набули протистояння навколо соборних церков та великих парафій, що спостерігалося майже в кожній окрузі України.

З другої половини 1926 р. гострота протистояння зменшилася і перейшла більше до дискусій між духовенством, ніж між парафіянами. Цьому сприяли й внутрішні негаразди в тихонівській церкві, де почався шалений розбрат на єпископській верхівці й боротьба за владу.

Отже, миряни намагалися зберегти свої вірування, що були прищеплені їхніми батьками. Незважаючи на їх консервативність, значний вплив на світогляд віруючих та сприйняття ними розкольницьких ідей мали агітаційні матеріали різних угруповань, схвальність цих ідей радянською владою (особливо фактор невтручання радянської влади у справи церкви), збереження віри їх батьків тощо.

Підсумовуючи причини неприйняття обновленських ідей у загальній народній масі можна констатувати, що широкі верстви віруючих більше цікавила не політична складова обновленського руху (підтримка радянської влади та здобутків революції), а збереження традиційності в Церкві. Наприклад, введення нового стилю викликало більше незадоволення серед вірян, ніж вилучення церковних цінностей 1922 р. Це пояснюється тим, що парафіяни зберігали консервативність, насамперед в обрядовій складовій: піп зобов’язаний не голити бороду та не ходити у цивільному, свята потрібно проводити за старим звичаєм та стилем тощо, а питання світосприйняття священика чи його богословські пошуки їх турбували в останню чергу. Саме цим пояснюється значний успіх тихонівської агітації, яка носила не теологічний характер, а виступала у вигляді наклепницької, інколи безглуздої, пропаганди.

У той же час розкол РПЦ підштовхнув антиклерикальні настрої українських віруючих, що дало змогу без провести кампанію знищення церков 1929 - 1930 рр., закрити 99,9% церков протягом 1930-х рр. і в подальшому здійснити офіційну атеїзацію населення, коли значна частина найбільш віруючого населення ставилася до церкви ззовні досить байдуже.

Література:

  1. Балягузова О. Архієпископ Херсоно-Одеський Онуфрій (Гагалюк) та розкол РПЦ 20-х рр. ХХ ст. // Наукові дослідження в контексті історичних проблем. – У 2 т. - Т.2: Етнокультурні відносини, політика, право та економіка. – Миколаїв-Одеса, 2003.

  2. Державний архів Дніпропетровської області. - Ф.П - 1. - Оп. 1. - спр. 635.

  3. Державний архів Одеської області. – Р - 1915. -Оп. 1. -спр. 46.

  4. Там само. - Ф.П - 1. - Оп. 1. - спр. 102.

  5. Там само. - Ф.П - 3. - Оп. 1. - спр. 393.

  6. Там само. - спр. 584.

  7. Там само. - спр. 893.

  8. Там само. - Ф.П - 7. - Оп. 1. - спр. 15.

  9. Там само. - спр. 165.

  10. Там само. - Ф.Р - 1915. - Оп. 1. - спр. 16.

  11. Там само. - спр. 19.

  12. Державний архів Полтавської області. - Ф.П - 9032. - Оп. 1. - спр. 49.

  13. Державний архів Сумської області. - Ф.П - 221. - Оп. 1. - спр. 35.

  14. Новый стиль в Одесских церквях // Известия (Одесса). – 1923. – 8 августа (№1103). – С.2.

  15. Центральний державний архів громадських об’єднань України. - Ф. 1, -Оп. 20. - спр. 1772.

  16. Шкаровский М.В. Обновленческое движение в Русской Православной Церкви ХХ века. – СПб., 1999.


Виктор Савченко,

кандидат исторических наук, доцент ОДУВС,

главный редактор альманаха «Юго-Запад. Одессика»
«ВРЕМЯ БОЛЬШИХ ИСПЫТАНИЙ»: СОЦИАЛЬНАЯ СИТУАЦИЯ В ОДЕССЕ 1921 года.

Одесса рубежа военного 20-го и мирного 21-го не напоминала ни курортный, ни промышленный центр. Темные улицы порожали своей безлюдностью, большая часть заводов и фабрик бездействовала, порт замер. Черноморский флот весны 1921 г., состовлял всего 6 % от имеющегося на 1913 г. флота, товаропоток одесського порта в 1921 г. снизился до 11 % от товаропотока 1913 г. В порт за февраль – декабрь 1920 г., из-за границы, пришло только 20 судов. В городе царили грязь, эпидемии, голод и холод. Дворники перестали убирать улицы и зажигать фонари, в большинстве домов свет так же отсутствовал. Трамваи, с февраля 1920 по 7 ноября 1921 г. не ходили, а автомобили или брички были большой редкостью. Горожане, что бы не привлекать к себе внимание, одевались в обноски «прошлой жизни» - в солдатские шинели и матросские бушлаты... Из окон шикарных квартир в центре города торчали трубы печек «буржуйки» - из строя полностью вышла вся система отопления. «Повседневная жизнь общества начала 1920-х гг. приобрело признаки экстремальности, на ней отразилась социальный хаос, послевоенная розруха, голод» [1. 39].

Зимой 1920 - 1921 гг. Одесса продолжала вымирать… В феврале 1920 г. из Одессы эмигрировало до 50 тыс. населения, еще тысяч десять выехало из Одессы в последующие месяцы… За 1920 г. около 10 тыс. одесситов – демобилизовано в РККА, до 3 тыс. – расстрелено Чека и трибуналлами… Но голод и эпидемии уничтожали одесситов быстрее свинца. Эпидемия тифа в 1920 г. достигла в Одессе небывалого ранее показателя — 500 заболеваний на 100 тыс. населения. Значительно возросла заболеваемость и смертность от туберкулеза. Не меньшую угрозу представляла эпидемия холеры, смертность от которой, была чрезвычайно высокой. Только в 1920 г. в Одессе умирало— 65 % заболевших. Заражение венерическими заболеваниями в этот период выросло до 300 человек на 10 тыс. жителей [2].

Население Одессы катострофически сокращалось: в от 630 тыс. чел. в 1914 г., до 427 тыс. чел. - в 1920 г. и 324 тыс. чел. - в 1923 г. В 1921 г. в Одессе родилось ок. 6 тыс. чел., умерло – ок. 16 тыс. чел. Бросалась в глаза половая диспропорция горожан - женщин к началу 1921 г. было ок. 240 тыс., мужчин – ок. 187 тыс. В Одессе тогда проживало 45,6 % русских, 44, 5 % евреев, 4 % украинцев (по языковому признаку, в дейситвительности можно говорить еще о 10-15 % этнических украинцев, что записались русскими, потому, что практически не знали украинского языка), 2,6 % - поляков, 1,1 - % немцев [3. 43 – 44].

Десятки тысяч одесских рабочих и безработных утратили надежду на улучшения своего положения. Ведь после установления власти большевиков в Одессе (8.02.1920) и разгрома войск Врангеля и Петлюры (16.11.1920, фактическое окончание гражданской войны) прошло уже достаточное время, а обещанные большевиками изменения к лучшему не наступали. Более того, к январю 1921 г. новая власть столкнулась с глобальным коллапсом промышленности и, казалось, выхода из этого хаоса уже не найти. Состояние одесской промышленности к весне 1921 г. можно охарактеризовать двумя словами - разруха и разорение. Из-за отсутствия хлопка почти полностью встала текстильная отрасль. Катастрофа в металлургии тяжко сказывалась на металлообрабатывающем производстве: предприятия закрылись, а те, что работали, периодически простаивали из-за трудностей не только с сырьем и топливом. Характеристика положения в городах УССР (март 1921) была дана в телеграмме главы правительства УССР Х. Раковского: «Много городов, без света и воды, что отражается на всей хозяйственной жизни и особенно на санитарном состоянии. Особенно трудное положение в южных городах - Одессе, Николаеве, Херсоне, также Киеве. Города не получают продовольствия...» [4. 12].

В Одессе 1921 года конкурировали три социальные силы, каждая из которых вырабатывала свою модель мировозрения и стремилась быть наиболее престижной частью общества. Партийная бюрократия распологала властью и использовала карательные государственные органы и стихию пролетарского бунта для подавления конкурирующих сил. Одесская интеллигенция, считая себя единственным обладателем образования и носителем элитарной культуры, стремилась сохранить в обществе свой моральный авторитет. С апреля 1921 г. в борьбу включились нэпманы – новая буржуазия, что распологала материальными ресурсами, с помощью которых она стремилась подчинить себе - «коррумпировать» власть. На верхней ступеньке мнимой социальной структуры стоял «пролетариат», куда, по официальной терминологии, входили рабочие. Но, фактически, от лица пролетариата выступали коммунисты, которые занимали руководящие должности в партийном, советском государственном профсоюзном аппарате, в общественных организациях. Рабочие не имели ни денег, ни образоваения, ни власти, но искренне верили в свою особую миссию в «пролетарском» государстве.

Большевики внедряли в умы рабочих версию о том, что заводы и фабрики остановились, во время гражданской войны, из-за трудностей со снабжением и финансированием. Большинство важных для обороны предприятий, включая авиационные производства, продолжали работать вплоть до окончания войны, используя дореволюционные запасы. Но к началу 1920 г. запасы иссякли. Новая власть помогала заводам, реквизируя все необходимое, где только было возможно. Но и этот источник иссяк в 1920 г. А зима 1920 - 1921 гг. привела к краху производства - из-за отмены военных заказов, нехватки топлива, отсутствия денег у крестьянства. С весны 1921 г. началось снятие предприятий с государственного снабжения. Заводы и фабрики выбросили рабочих на улицу или оставили их без зарплаты. Рабочие, не имеющие возможности выжить на зарплату, изготавливали на продажу товары из ворованных заводских материалов, растаскивали заводские инструменты, фабрикаты, топливо и оборудование.

Рабочий класс городов УСРР сократился в 4 - 5 раз (по сравнению с 1913 г.). Так в 1913 г. в Одессе работало 865 фабрик и заводов, а в 1921 г. – только 208. На 20 тыс. рабочих в производственной сфере, имелось 40 тыс. работующих в непроизводственной сфере, 25 тыс. интеллигенции и служащих, 30 тыс. безработных. К 1922 г. в Одессе работало 3 542 предприятия с персоналом 18 310 чел. из них только 11,5 тыс. рабочих.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Похожие:

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconПисьмо из Восточной Украины. Почему мы хотим в Россию
Юго-Восточной Украины средних лет. Установить подлинное авторство письма корреспондентам «моё!» пока не удалось, однако полагаем,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconВ подольске открыт счет благотворительной помощи беженцам с юго-востока...
На территорию нашего региона продолжают прибывать вынужденные беженцы с территории Юго-Восточной Украины. По данным правительства...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconГеологическое строение крыма
Крымский полуостров расположен на юго-западе европейской части России, во втором часовом поясе

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconРешение заседания кафедры Протокол №5 «20» января 2011г. Аннотированная...
Цель изучения дисциплины «История европейской культуры в Новое и Новейшее время» состоит в том, чтобы

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconТема: § 20. Европейская колониальная экспансия в XVI-XVIII вв
Европейские мореплаватели проложили пути на Вос­ток — в Африку, Индию, Юго-Восточную Азию и на Запад — в Южную и Северную Америку,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconПамятка гражданам Украины, прибывшим на территорию РФ в связи с обострением...
Гражданам Украины, прибывшим в город Сочи, необходимо встать на учет в оперативном штабе по адресу ул. Курортный проспект, 53, 4...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтатья посвящена исследованию роли юго-восточных регионов Украины...
С. А. Простаков, магистрант 1-го года обучения факультета прикладной политологии ниу вшэ. Бакалавр политологии (2010, гу-вшэ)

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтатья посвящена исследованию роли юго-восточных регионов Украины...
С. А. Простаков, магистрант 1-го года обучения факультета прикладной политологии ниу вшэ. Бакалавр политологии (2010, гу-вшэ)

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтоличный экономический район
Район занимает территории Киевской, Черниговской и Житомирской об­ластей, которые расположены на севере Украины; граничит с Северо-Запад­ным,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconГумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь
Россия не рассматривается как фактор европейской политики, русская культура – как неотъемлемая часть культуры европейской, русский...






При копировании материала укажите ссылку © 2015
контакты
h.120-bal.ru
..На главнуюПоиск