Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад






НазваниеУкраины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад
страница9/22
Дата публикации13.06.2015
Размер3.04 Mb.
ТипДокументы
h.120-bal.ru > История > Документы
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

В связи с голодом в Одессе (по данным ЧК) усилились «упаднические настроения и тяга к эмиграции за рубеж». В 1921 г. из советских республик началась официальная еврейская эмиграция. В июне 1921 г. из Одессы в Стамбул ушел карабль с первыми еврейскими эмигрантами, что уезжали по разрешению, подписанному В. Лениным. Тогда, в числе других, уехало три десятка деятелей еврейской культуры, в том числе и поэт Хаим-Нахман Бялик. От голода и ужасов одесского ЧК бежали в Харьков (а потом и в сытою Москву) В. Катаев и Ю. Олеша, сотни одесситов искали счастья в новых столицах РСФСР и УССР, сотни стремились всеми правдами и неправдами вырватся из «Советов» через государственную границу, что была от Одессы в 40 километрах. Оставшимся в городе остовалось только ожидать координальных перемен. Слухи, распростроняемые тогда в Одессе, отражали неприятие населением власти большевиков, неверие в долговечность их власти. В Одессе утверждали, что «Петлюра начнет наступление на- Одессу», «Врангель высадится с моря в Одесской бухте», что «началось восстание и Ленин и Троцкий бежали из Москвы» [33. 55 - 56].

В разгар голода, в ноябре 1921 г. к Одессе устремились повстанческие отряды генерала армии УНР А. Гулого-Гуленко. Этот генерал рассчитывал силами в 230 бойцов прорваться из Румынии в Украину и захватить Причерноморье. Прорвавшись через пограничный Днестр «Бессарабская группа» украинских повстанцев захватила большое село Парканы и, пополнившись 70 недовольными властью крестьянами, двинулась на уездный Тирасполь. Отряд повстанцев, во главе с полковником Пшеником, 19 ноября захватил западную часть города и крепость. И хотя оборонявшиеся имели в 4 раза больше сил, местных большевиков охватила паника и они начали эвакуировать город. Только подоспевшие воинские части РККА сумели отстоять город и выбить «петлюровцев» за Днестр, на румынскую территорию [34. 2 ].


В 1921 г. «антисоветские настроения» были характерные и для значительной части интеллигенции, служащих и студенческих коллективов Одессы. Студенты одесских ВУЗов представляли собой широкое поле для деятельности политической оппозиции. Но начиная с августа 1921 г. за студентов взялись чекисты. В сентябре 1921 г. была проведена «чистка» студентов всех вузов Одещины, прежде всего бывших и действительных членов оппозиционных партий, «мещанских и антисоветских элементов». «Чистка» была проведена под ширмой перерегистрации студенческого состава и привела к исключению из ВУЗов Одессы более тысячи «классово враждебных» студентов. С сентября 1921 г. попасть в ВУЗы стало очень сложно, в ВУЗы стали принимать по рекомендациям партийных, профсоюзных, комсомольских, военных органов, КНС. В Одессе в 1921 г. [35. 87 - 88].

С осени 1920 г. многочисленные ускоренные курсы вузов, рабфаки и прочие «облегченные» и классовые учебные заведения стали выпускать в жизнь новую генерацию «советской» пролетарской интеллигенции. Стабильным каналом пролетаризации вузов стал рабфак. Открытие его должно было решить проблему подготовки пролетарской молодёжи в высшую школу. Сюда приходили по путёвкам партии, комсомола, профсоюзов. Главным

критерием отбора было обладание общей политподготовкой в объёме элементарной программы по политграмоте.

Руководство коммунистической партии рассматривало «старую интеллигенцию» и особенно «старую профессуру» как скрытую враждебную силу. С весны 1921 г. ЧК было обязано постоянно фиксировать настроения профессуры и студентов, в студенческих группах утвердились многочисленные сексоты, создается “Бюро содействия” (при ГПУ), для секретного наблюдения за учебными заведениями. На особом учете у чекистов была профессура, как политически неблагонадежная группа. Увольнению с работы подлежали все открыто не разделяющие «линию РКП(б)» интеллигенты. Летом 1921 г. в Харькове ЧК раскручивалось «дело профессоров», тогда же начались «чистки» и аресты в одесских вузах. Летом - осенью 1921 г. «чистка» в Одессе захватила 50 % интелигенции и 40 % служащих, увольнению подлежали, прежде всего интеллигенты что когда – либо состояли в мелкобуржуазных и «антисоветских» партиях, таких насчитывалось до 45 % из общего числа «вычещенных» [36].

Социальная напряженность в Одессе образца 1921 года, в условиях перехода от «военного коммунизма» к нэпу, обострилась. Общий кризис в стране настолько усилился, что правящая партия столкнулась с опасностью новой гражданской войны, но уже с абсолютным большинством населения. В то же время социальный хаос в городах советских республик, порожденный переходом к нэпу, дал возможность правющей верхушки, обезглавить оппозиционные силы и переложить часть ответственности за голод и разруху на «контрреволюционные элементы»: «кулака», «специалиста - вредителя», «меньшевика – пособника белых генералов»…

Литература:

1. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.): Кол. монографія/ Відп. ред. С. В. Кульчицький: В 2 ч. — Ч 1. — К., 2009.

2. Сятыня М. Л. Аптечное дело в Украине в 20-х гг.// www. provisor.com.ua/archive/1998/N1

3. Вся Одесса. Адресная и справочная книга на 1923 год. – Одесса, 1923.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО У). Ф – 1. -Оп. 20. - Спр. 642

5. Файтельберг-Бланк В., Шестаченко В. Бандитская Одесса. Кн. 2. Перевертыши. – Одесса, 2001.

6. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 200.

7. ДАОО. ФП. – 5. – Оп. 1. – Д. 202.

8. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 200.

9. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 208.

10. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 194.

11. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1.- Д. 203. - лл. 29, 42, 71; - Оп. 3. - Д.104. – лл. 25 - 39.

12. Мовчан О. М. Профспілкове будівництво в УССР. 1920 - 1928 рр.//Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.- 2001. - Вип. 5. - С. 71 - 128.

13. ДАОО. ФП.- 3. – Оп. 1. - Д. 390. - л. 40; - Д. 1037. - л. 6.

14. Центральний державний архив громадських об’єднань України (ЦДАГО У). Ф.- 2605. - Оп. 1. – Д. 45.

15. Гонтар А. В. Лишенцы.// Одесский мартиролог. - Одесса, 1999. -Т. 2. - С. 728 - 740.

16. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 234.

17. ДАОО. ФП.- 3. - Оп. 1. - Д. 336.

18. ДАОО. ФП.- 82; - Оп. 1.- Д. 208. - л. 5; - Д. 411. - лл. 4 – 5.

19. Игулов С. «О болезнях»// «Коммунист». – Одесса. 1920, №4-5.

20. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 210.

21. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 213.

22. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 331.

23. Шкляев И. Н. История Одесской ГубЧК. 1917 – 1922 гг. – Одесса, 2002. – С. 80; Бриндак О.Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. - Одеса, 1998.

24. ЦДАГО У. Ф.1. - Оп. 20. Спр. 1060.

25. ЦДАГО У. Ф – 1. – Оп. 20. - Д. 404. - л. 24; ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 200. - лл. 57, 62, 69.

26. ДАОО. ФП. – 3. - Оп.1. - Д. 200. - лл. 37, 51; - Оп. 3. - Д. 59. - л. 9.

27. ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 207.

28. ДАОО. ФП. – 3. -Оп. 1. - Д. 391.

29. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 393.

30. ДАОО. ФП. - 3. - Оп. 1. - Д. 278.

31. ДАОО. ФП. – 3. - Оп. 1. - Д. 583.

32. Рассвет. Париж. – 1922. - 8 мая (№ 7).

33. Павловська Н. Для них не було чужим горе України // Старожитності. -1992. - №-2.

34. ДАОО. ФП. – 3. – Оп. 1. – Д. 394

35. ДАОО. ФП. – З. – Оп. 1. – Д. 601.

36. Прилуцкий В. І. Матеріально-побутові умови життя студентів Радянської України 1920-х рр. // УІЖ. - № 3. - 2008. - с. 111 – 134; Рябченко О. Л.
Чистки студентського складу вищих навчальних закладів радянської України (1920-ті рр.)//
УІЖ. 2010. - №5. - с. 136 - 152

Олександр Музичко,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова
«ОДЕСЬКИЙ НАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ В ПАМ’ЯТЬ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 року» В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ОДЕСИ
В перших десятиліттях ХХ ст. у громадському житті України спостерігалося переплетіння взаємовиключних тенденцій: радикалізація, наростання авторитарних тенденцій в умовах революцій та І-ї світової війни, але водночас – визрівання основ громадянського суспільства, демократизація. Незважаючи на те, що тоді перемогла перша тенденція, зараз підвищену увагу привертають саме демократичні процеси початку ХХ ст., актуальні і для сьогодення. Одним з проявів цього процесу у Російській імперії було відкриття в низці міст громадських Народних університетів. За характеристикою російського історика вищої освіти О. Іванова ці заклади належали до новаторського типу навчальних закладів, «були навчальними закладами і одночасно своєрідними просвітницькими товариствами. За своєю організаційною структурою вони були навчальними комбінатами, що поєднували вищу (академічне відділення), загальноосвітню середню (наукове-популярне) та багатогалузеву професійну (для подальшого вдосконалення і перепідготовки «людей практики») школи» [1. 121].

Народні університети були одним з численних запозичень Східної Європи з Західної, де вони існували з середини ХІХ ст. у Скандинавії, Англії, Австрії та Німеччині. Найвідомішим серед російсько-імперських народних університетів був перший за датою відкриття (1908) Московський народний університет А. Шанявського, взірцевий для інших подібних установ. На 1917 р. у державі існувало вже бл. 20 міських товариств Народних університетів. У Ростові на Дону Народний університет мав навіть власне приміщення. Хоч і досить нерівномірно, але про діяльність цих закладів можна дізнатися з літератури, окремо та в контексті біографій видатних науковців.

Проте, досі проігнорованою залишається діяльність «Одеського Народного університету в пам’ять революції 1917 р.» (далі – НУ) у 1917 - 1920 рр. В мемуарно-біографічній літературі першими про цю установу згадали М. Слабченко та один з лекторів НУ М. Гордієвський [2]. До 1990-х рр. ці згадки залишались поодинокими внаслідок неуваги дослідників до біографій провідних організаторів НУ І. Линниченка, М. Ланге, О. Шпакова, неупорядкованості особових архівів двох останніх. У радянській історіографії всі «прогресивні» явища вважалися наслідками «Великої Жовтневої соціалістичної революції», зокрема, відновлення діяльності Народних університетів після їх закриття у добу столипінської реакції [3. 14]. Названий на честь Лютневої революції, відкритий напередодні більшовицького перевороту, НУ не лише ідеологічно, але й хронологічно суперечив цій штучній концепції. Комплексне дослідження НУ уможливило поступове відкриття та систематизація на початку ХХІ ст. згаданих архівних фондів і навіть публікація деяких документів про діяльність НУ [4. 90 - 92].

У фондах І. Линниченка, М. Ланге та О. Шпакова в одеських архівах, музеях та бібліотеках зберігаються різноманітні групи джерел про НУ: епістолярні, наратинві та актові. Особливо цінним для дослідника НУ є особовий фонд голови товариства НУ М. Ланге, що містить не лише найбільшу кількість документів, але й найінформативніші з них. Додатковим джерелом для дослідження НУ, зокрема, громадської реакції на його діяльність, є одеська преса 1910-х рр.

Передумови заснування НУ сягають 1880-х рр.., коли стимульоване реформами доби Олександра ІІ Одеське Слов’янське благодійне товариство Св. Кирила та Мефодія започаткувало в Народній аудиторії цикл науково-популярних читань. Це ознаменувало відхід товариства в бік загальнопросвітницьких завдань [5]. Серед лекторів переважали народні вчителі, але не бракувало й професорів та викладачів Новоросійського університету. До початку ХХ ст. серед останніх найбільш активними були історики Г. Афанасьєв, О. Маркевич, літературознавець О.  Кірпічников. Читання не мали чітко оформленої структури, хоча в подальшому сприймалися сучасниками як найголовніший зародок НУ.

Напередодні І-ї світової війни Слов’янське товариство перебувало у фінансовій та моральній кризі і не могло забезпечити системність та тривалість народних читань. Це викликало критику з боку деяких його членів [6]. Тоді ж заднім числом за колишніми читаннями не зовсім обґрунтовано закріпилася назва «Народний університет», часто – саме у лапках. На початку 1914 р. ця назва поширилась на публічні лекції з природознавства, організовані Новоросійським товариством природознавців. Серед лекторів були професори М. Лисенков, Г. Танфільев та С. Танатар. Лекції тривали до квітня і викликали великий інтерес в публіки (400 -500 постійних слухачів), особливо з зоології, анатомії та математики [7].

Головним недоліком курсів була їх вузькість. Першою ластівкою на шляху повернення до традиції різноопланових курсів можна вважати засідання природознавців на початку березня 1914 р., під час якого було розглянуто заяву 134 робітників, мастерових та прикажчиків про організацію гуманітарних лекцій. Заявників спрямували до професора І. Линниченка – голови Слов’янського товариства [8]. Імовірно, невдовзі так і сталося, що активізувало дії професора в напрямку організації НУ. В одеській пресі у 1915 - 1916 рр. повідомлялося про плани відкриття «Вільного університету» з юридичним та природничим факультетами, заснування «Общества распространения высших знаний» у складі професорів та промисловців [9]. Один з провідних одеських публіцистів, бібліотекар університетської бібліотеки, І. Дусинський (псевдоним «Черномор») закликав професорів вийти поза межі чистої науки, пов’язати свої виклади з тематикою війни та, зрештою, висловлював неоднозначну думку про те, що «лектором может быть всякий, у кого назревшая творческая мысль жаждет воплощения» [10]. Як підсумовувала тогочасні події Д. Атлас, «речь шла уже не об устройстве отдельных чтений и лекций, а об организации настоящего народного университета» [11. 7].

Вирішальні події в процесі заснування НУ відбулися в середині 1916 – першій половині 1917 рр. Лютнева революція викликала величезне піднесення серед інтелігенції, віру у величні перспективи за нового ладу, чергове запалення ідеєю «спокути гріхів» інтелігенції перед неосвіченим народом, і, як наслідок, – пришвидшення організації НУ як засобу просвітлення мас для нового майбутнього. В цей час відбувалася боротьба навколо очолення справи НУ та шляхів подальшого розвитку закладу. Головними учасниками цієї боротьби були професори Новоросійського університету, які розглядалися суспільством як основна рушійна сила справи.

Однак ані до, ані після 1917 р. між професорами не існувало єдності. Давалися взнаки як особисті конфлікти, так і розходження у суспільно-політичних та національних поглядах (консервативна та ліберальна (права та ліва) партії, іноді ідентифіковані як «російська» та «малоросійська»). Для долі НУ найважливіше значення мали застарілий конфлікт між професором кафедри загальної історії Новоросійського університету Є. Щепкіним та «русской» історії, І. А. Линниченком та більш «свіжий» конфлікт між І. Линниченко та професором кафедри філософії М . Ланге.

В одній зі статей 1915 р. І. Линниченко побіжно згадав про М. Ланге серед одеських професорів німецького походження. М. Ланге гостро відреагував на цю згадку, вважаючи, що «в настоящее время, в переживаемую нами войну она способна вызвать ненависть и отвращение к моей личности как профессора и гражданина у тех, кто меня не знает». М. Ланге рішуче заперечив свою приналежність до німців та «інородців» загалом: «сам я, как и вся моя семья, рождены и крещены в православной церкви, учился я в петроградской гимназии и университете и вся моя жизнь прошла в трудах просвещения родного мне русского народа». І. Линниченко в пресі вибачився перед М. Ланге та уточнив, що мав на увазі лише німецьке походження колеги та рішуче заперечив національну сегрегацію та дискримінацію. Однак, через декілька років у щоденнику він занотував: «Ланге забыл упомянуть об отце – яром немце (отец его служил секретарем в канцелярии Ак. Наук и всем рекомендовал выписывать Peterburg Zeitung) протестант». Проте, розбіжності між І. Линниченко та М. Ланге полягали не лише у національній площині, але й суспільних поглядах. І. Линниченко тяжів до консервативного лібералізму. М. Ланге та Є. Щепкін з 1905 р. були провідними членами одеського осередку кадетської партії, тоді як І. Линниченко дистанціювався від партійної боротьби. Дедалі відчутніше М. Ланге та Є. Щепкін еволюціонували вліво, а їх колега – в право.

Безумовно, М. Ланге мав більшу популярність як публічний лектор, педагог та громадський діяч, аніж І. Линниченко. На його користь як організатора просвітницької справи свідчив передусім досвід директорства на Одеських вищіх жіночих курсах (ОВЖК). М. Ланге був теоретиком у галузі педагогіки, головою педагогічного відділу Історико-Філологічного товариства при Новоросійському університеті. Втім, за обома стояли певні групи прибічників, що складалися з їхніх колег та учнів. Деякі з них викладали у середніх навчальних закладах, були громадськими діячами, тобто близькими до «народної освіти» (вихованці М. Ланге, М.  Гордієвський та М. Малінін, І. Линниченка – Д. Атлас та П. Клепацький). На користь лідерства І. Линниченка у справі НУ свідчив його статус голови Слов’янського товариства (з 1908 р.) та засновника і голови Бібліографічного товариства при Новоросійському університеті (з 1911 р.). Наприкінці 1914 – на початку 1915 р. М. Ланге та І. Линниченко взяли участь у циклі лекцій при Новоросійському університеті на користь поранених вояків. Але надалі їх шляхи розійшлися.

8 травня 1916 р. у квартирі І. Линниченка відбулося засідання професорів у складі П. Мелікішвілі, О. Медвєдєва, Д. Кішенського, В. Лазурського, К. Сапежко, Г. Танфільєва, на якому було прийнято рішення про створення НУ [12]. У газетній публікації професор закликав всіх підтримати цю ініціативу [13]. На підставі цих фактів І. Линниченко вже наприкінці життя називав себе засновником першого в Росії Народного університету [14. 48]. Щоправда, слова «в Росії» викликають лише подив з огляду на те, що раніше І. Линниченко визнавав першим і взірцевим для нього НУ московський заклад А. Шанявського.

Подальшій популяризації НУ і одночасно ствердженню іміджа І. Линниченка як «батька засновника» дедалі більш популярного проекту сприяло видання за ініціативою та на гроші професора брошури «Что такое Народный университет» (Одесса, 1917). У середині 1920-х рр. його учень М. Слабченко називав це видання «цікавою книгою». Насправді це була збірка статей, що містила передмову І. Линниченка, дві статті про НУ в Російській імперії та за кордоном і передісторію НУ в Одесі авторства Д.  Атлас, статті одеського педагога С. Лозинського про Московський університет А. Шанявського та спогадів історика Г. Афанасьєва про свій досвід публічних читань в Одесі у 1880-х рр. У квітні 1917 р. І. Линниченко, Д. Атлас та С. Лозинський виступили з аналогічними доповідями на засіданні Одеського Бібліографічного товариства [15].

Метафорична та літературно оздоблена передмова І. Линниченка була просякнута вірою у силу людського знання, просвіту як засіб оновлення суспільства. Як і попередніх публікаціях, професор висловлював думку, що середня освіта має дати загальне знання, а вища – методи для здобуття знання. Він підкреслював позапартійність справи організації НУ. Автор вважав, що навчання в НУ мало відбуватися, як мінімум, у два цикли залежно від рівня слухачів. На його думку, при вступі в НУ не слід вимагати від слухачів ніяких дипломів: «диплом, открывающий перед слушателями двери университета – его жажда знаний, его бескорыстное стремление пополнить пробелы своего образования, приподнять таинственную завесу храма Изиды, за которой скрываются от непосвященных, не прошедших долгих лет искусов, трудов, испытаний – Великая Загадка» [16, VII]. Професор був впевнений, що слухачами НУ будуть особи насправді спраглі до знання, адже цей заклад не надає ніяких дипломів і отже карьєрних перспектив. З іншого боку, саме ця обставина мала змусити випускників НУ навіть в умовах відсутності обов’язкових іспитів самим просити про їх складання. Більш того, іспити мали б відзначатися особливою суворістю, об’єктивністю, порівняно з іспитами в офіційних університетах.

Зі своїм вчителем була солідарна Д. Атлас: «цель высшей народной школы заключается не только в том, чтобы сделать из своих слушателей образованных людей; ее цель гораздо шире: она должна создать целый кадр интеллигентных, вполне подготовленных работников, которые, возвратившись в свою среду, будут ее просветителями и духовными руководителями» [11. 12]. Брошюру пронизував оптимізм, віра в отримання всебічної підтримки з боку суспільства та влади, внаслідок чого, на думку Д. Атлас, «яркое солнце засияет наконец в темном царстве» [17. 17].

Однак на час появи цієї брошури в Одесі утворився інший ініціативний осередок. У лютому 1917 р. М. Ланге, Є. Щепкін, О. Шпаков, П. Біциллі, А. Флоровський (учень І. Линниченка) та ін. створили «Южнорусское просветительское общество», що також висловило прагнення заснувати НУ. Своє бачення НУ він найширше висловив у газетній статті у серпні 1917 р. [18]. Він вважав провідним змістом статуту НУ нелегку спробу гармонійного поєднання найширшої демократичності, впливу на НУ всієї маси населення та збереження певної автономії та незалежності лекторів. В традиціях народницько-соціалістичного світогляду М. Ланге критикував часи, «когда университетская наука считалась лишь достоянием ученых или привилегированных классов, находивших оправдание своими претензиями именно в своем исключительном образовании». Він сприймав НУ як установу, покликану навчити народ критично мислити, боротися за свої права, а «университетских деятелей вывести из той душной замкнутости, того специального гелертерства и самодовольства, которая развивается всегда при утрате связи с духовной жизнью народных масс». Вживав промовець і такі поняття як «робітничі маси та трудова інтелігенція». Багато в чому це занадто радикальне «онароднення» освіти нагадує тези з сумновідомих статей Є. Щепкіна. В рукописній замітці М. Ланге уточнював, що НУ фактично можна назвати й «вільним» університетом, адже він існує на зібрані народні гроші, відкритий для всіх, кожний може записатися у товариство НУ [19, 56].

Таким чином, хоча загалом щодо організаційних моментів існування НУ та його значення між І. Линниченко та М. Ланге не було великих розходжень, протилежними були їх риторика, соціальне та педагогічне обґрунтування. І. Линниченко мислив у більш ідеалістичних, універсальних категоріях, не апелюючи до «трудового народу», мас, і не картаючи при цьому інтелігенцію. Втім, в умовах 1917 р. думки М. Ланге були більш зрозумілими та привабливими для публіки. Тим більше, що І. Линниченко головним чином наголошував на обов’язку, місії, слухачів здобувати собі знання, а М. Ланге – на боргу з боку інтелігенції та держави.

І. Линниченко гостро сприйняв привласнення свого «дітища» М. Ланге та його колегами. У листі від 11 березня 1917 р. І. Линниченко скаржився редактору «Одесского листка» С. Штерну: «к делу народного университета теперь примкнули элементы неизвестные. Мы думали дело народного университета тщательно отрабатываемое поставить на должную высоту, привлечь всех, действительно преданных делу народного образования, а не ищущих популярности дешевыми средствами. И вот нас, людей и знающих и уважаемых, имя которых говорит всем, отстраняют потом те, несколько крикунов и рекламистов, хотят его захватить в свои руки. Мы собрались работать беспристрастно и честно, не нуждаясь в рекламе и популярности. И так везде у нас – личные интересы преобладают» [20. 8].

Наче у відподідь, за два тижні професор Є. Щепкін оприлюднив статтю, в якій у надзвичайно різкому тоні звинувачував І. Линниченка у науковій безплідності, реакційності і закликав усунути його від справи НУ [21]. Щоденникові записи І. Линниченка початку жовтня 1917 р. свідчать, що заклик Є. Щепкіна був почутий: «меня от НУ совершенно отстранили. Попал он в руки Ланге, теперь «свободного социалиста». Там вся компания такая – и конечно и Щепкин. Туда стало быть мне не по дороге. Объявлена масса курсов» [22. 2]. Він особливо глузував з повідомлення однієї з одеських газет про те, що лекції з анатомії буде читати правознавець О. Шпаков. У грудні 1917 р. Рада Новоросійського університету делегувала І. Линниченка та професора-політеконома С. І. Солнцева до НУ. Однак джерела свідчать, що з середини 1917 р. І.  Линниченко остаточно опинився лише в ролі спостерігача за діяльністю комітету для створення НУ, який очолив професор М. Ланге. Організаційна комісія складалася з 76 осіб, представників 37 организацій, зокрема, 2 представника від Новоросійського університету, 2 «Просвіти», музеїв, бібліотек, політичних партій та інших.

У брошурі «Устав Одесского Общества Народных университетов» (1918) було вказано 33 організації, що брали участь у створенні проекта статуту та організації НУ. «Просвіту» презентував П. Клепацький, М. Сквері – Громадську бібліотеку, М. Натанзон – Одеське товариство поширення просвіти між євреями Росії. Широко були представлені політичні партії: Українська соціалістична революційна (Брежицький), Єврейська СДРП, Латишська СДРП (Ф. Земіт), РСДРП (Ф. Паляничко). РПСР (І. Вонсик, П. Біциллі). Основний текст статуту було укладено вже у квітні 1917 р., але його обговорення та коригування тривало до осені. Головним досягненням Комітету було зібрання 520 тис. руб. пожертв. Одеська преса березня 1917 р. засвідчила неабиякий ентузіазм городян. «На камні» НУ одеські банки пожертвували по 1 тис. руб., промисловці О. Боханов та П. Регір – по 5 тис. руб., Одеське товариство для страхування робітників від нещасних випадків – бл. 50 тис. руб. Активно жертувала навіть біднота з району Толкучого ринка та Молдаванки [23]. Центральний студентський комітет не зустрічав відмову, збираючи гроші серед студентів та курситсток. Ініціативу заснування «вільного» університету пропагувала студентська преса [24]. Майбутній вчитель народного училища Давид Лев, прохаючи Раду НУ про безкоштовне відвідання лекцій з медицини, наголошував: «я в этих лекциях найду полезное и приятно. Семена эти будут сеяны на хорошей почве: это знание будет распространено между будущими моими учениками». У побажаннях з’явилися й національні мотиви. Сходка єврейських студентів та курсисток вирішила всіма силами та засобами добиватися заснування при НУ кафедри єврейської історії та літератури [25]. На прохання 70 осіб Рада НУ вирішила відкрити лекції з української літератури та географії у доповнення до курсу історії України [26].

Піднесений настрій передався і деяким викладачам. К. В. Флоровська писала до Петрограду професору І. М. Гревсу: «говорят, университет пользуется большим успехом, состав аудиторий довольно постоянный и все переполнено. Кое-какие шероховатости неизбежны, но улаживаются, кажется, без труда. К сожалению, помещений мало и при теперешних обстоятельствах они не вполне удобны: мне, например, придется, по-видимому, читать в городской народной аудитории – прекрасное помещение, но находящееся, к сожалению, на окраине, в таком месте, где и в обычное время по вечерам не безопасно, а теперь и совсем страшно; а лекции от 6-10 ч. вечера. Но все это преходяще и надо все-таки надеяться, что университет наладится и вполне осуществит возлагаемые на него надежды» [27. 58]. Про коло пріоритетних для громадськості лекційних питань свідчить лист від культурно-просвітньої секції Союзу служачих управління Одеського торгівельного порту та Управління робіт порту до Ради НУ з проханням надіслати лектора. На думку секції, він мав передусім висвітлити історію культури, поняття про політичну економію, сутність соціалізму, суспільного та державного устрою, національне питання, ідеї Українства та Українознавство.

Усунення І. Линниченка та деяких його однодумців від справи організації НУ не припинило дискусій, іноді гострих, навколо принципових аспектів діяльності закладу. Деякі з них були схожі на зведення особистих рахунків. Наприкінці серпня 1917 р. зібрання ухвалило пропозицію К. Бархіна та доктора Я. Бардаха читати лекції не лише російською мовою за домовленістю між аудиторією та лектором. Більш дискусійним виявилося питання про оплату лекцій. Меншість вважала, що позаяк читання лекцій є честю, то лектор має отримувати лише моральне задоволення. Але більшістю голосів було вирішено вимагати гроші від слухачів за відвідування лекцій, що мало відлякати випадкових осіб [28]. Втім, найбільші дискусії розгорнулися навколо форми викладу матеріалу та сутності НУ. 1 серпня 1917 р. на засіданні історико-філологічної секції НУ викладачі Новоросійського університету П. Біциллі, А. Флоровський, М. Мандес та журналіст Є. Еліасберг (Горський) запропонували читати систематичні курси з всесвітньої та російської історії, що дозволило б слухачам скласти уявлення про витоки сучасних політичних та суспільних явищ. До них долучився український історик та громадський діяв В. Чехівський, який пропонував викладати історичний матеріал циклами. Також вони передбачали запровадження семінарїів. Такий підхід вважався не лише більш суспільно актуальним, але й науковим [19. 47-48]. На це прямо звертав увагу антикознавець М. Мандес. У пізнішій статті він додавав, що слухачам не треба подавати суррогат науки, але лише її адаптувати [29]. Натомість інші, не історики, пропонували обмежитись епізодичними курсами та бесідами. Компромісний варіант пропонував професор-правознавець К. Кузнєцов, який пропонував розмежувати курси на декілька ступенів відповідно до рівня освіти слухачів. Зрештою, переміг саме його підхід не лише на цій секції, але й загалом. Всі курси були розподілені на низщі та вищі цикли, тобто для слухачів з дипломами середніх навчальних закладів та неписьменних.

Однак в пресі висловлювалися сумниви в тому, що викладачам новоутвореного закладу, здебільшого професорам, вдастся пояснити «академічною мовою» неписьменним робітникам ази наукових знань та передрікалося, що аудиторії наповняться лише більш-менш інтелігентною публікою [30]. Ці побоювання не були безпідставними, адже у травні 1917 р. навіть серед студентської аудиторії на публічних лекціях А. Флоровского та П. Біциллі були зафіксовані непоодиноки випадки порушення дисциліни. Одному зі студентів довелося через пресу пояснювати товарищам, що свобода не означає безлад [31].

Організаторам НУ пропонували залучити вчителів середньої школи та врахувати досвід публічних читань кінця ХІХ – початку ХХ ст. Відомий лектор Г. Пекаторос обурювався, що його не запросили у лектори з політичних мотивів [32]. «Опальний» І. Линниченко вважав недостатньою роз’яснювальну роботу комітету щодо формування образу НУ як просвітницького, неофіційного закладу: «вчера мне сообщили, что слушатели НУ начинают с того, что допрашиваются, получали ли они диплом об окончании Новорос. Ун-та. Когда им говорят, что никаких дипломов НУ выдавать не будет, они выражают недоумение, разочарование и уходят» [22. 22].
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Похожие:

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconПисьмо из Восточной Украины. Почему мы хотим в Россию
Юго-Восточной Украины средних лет. Установить подлинное авторство письма корреспондентам «моё!» пока не удалось, однако полагаем,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconВ подольске открыт счет благотворительной помощи беженцам с юго-востока...
На территорию нашего региона продолжают прибывать вынужденные беженцы с территории Юго-Восточной Украины. По данным правительства...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconГеологическое строение крыма
Крымский полуостров расположен на юго-западе европейской части России, во втором часовом поясе

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconРешение заседания кафедры Протокол №5 «20» января 2011г. Аннотированная...
Цель изучения дисциплины «История европейской культуры в Новое и Новейшее время» состоит в том, чтобы

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconТема: § 20. Европейская колониальная экспансия в XVI-XVIII вв
Европейские мореплаватели проложили пути на Вос­ток — в Африку, Индию, Юго-Восточную Азию и на Запад — в Южную и Северную Америку,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconПамятка гражданам Украины, прибывшим на территорию РФ в связи с обострением...
Гражданам Украины, прибывшим в город Сочи, необходимо встать на учет в оперативном штабе по адресу ул. Курортный проспект, 53, 4...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтатья посвящена исследованию роли юго-восточных регионов Украины...
С. А. Простаков, магистрант 1-го года обучения факультета прикладной политологии ниу вшэ. Бакалавр политологии (2010, гу-вшэ)

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтатья посвящена исследованию роли юго-восточных регионов Украины...
С. А. Простаков, магистрант 1-го года обучения факультета прикладной политологии ниу вшэ. Бакалавр политологии (2010, гу-вшэ)

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconСтоличный экономический район
Район занимает территории Киевской, Черниговской и Житомирской об­ластей, которые расположены на севере Украины; граничит с Северо-Запад­ным,...

Украины Сергея Рафаиловича Гриневецкого Ассоциация европейской культуры „Золотая акация” юго- запад iconГумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь
Россия не рассматривается как фактор европейской политики, русская культура – как неотъемлемая часть культуры европейской, русский...






При копировании материала укажите ссылку © 2015
контакты
h.120-bal.ru
..На главнуюПоиск