Дайджест горячие страницы украинской печати






НазваниеДайджест горячие страницы украинской печати
страница5/6
Дата публикации01.07.2015
Размер0.6 Mb.
ТипДокументы
h.120-bal.ru > Литература > Документы
1   2   3   4   5   6

Олимпийский чемпион Лондона хочет перейти в профессионалы, — сообщила газета «Високий замок» 16 октября.
Международная ассоциация любительского бокса (АІВА) определила лучших боксеров 2012 года. В самой престижной из десяти номинаций «Лучший боксер элитного мужского дивизиона», лауреатом стал украинец Александр Усик - олимпийский чемпион Лондона в весовой категории до 91 кг.
Как сообщил Национальный олимпийский комитет Украины, «невероятно харизматичный и талантливый боксер Александр Усик поразил спортивный мир своими яркими и бесспорными победами на Играм XXX Олимпиады в Лондоне». НОК также напомнил о «победном гопаке», который Усик продемонстрировал после победы в финале Игр над итальянцем Клементе Руссо”. В 2009 году лучшим боксером мира был признан другой украинец Василий Ломаченко, тогда олимпийский чемпиона Пекина (а теперь - и Лондона).
Александр Усик тем временем готовится перейти в профессионалы. «В любительском спорте у меня есть все: чемпионат мира, чемпионат Европы, Олимпиада. Хочу попробовать себя в профессиональном боксе, - говорит спортсмен. - Это фактически другой вид спорта: больше раундов, более жесткие правила, нет защитных шлемов».
Блестящая победа на Олимпиаде и триумфальный гопак на лондонском ринге в его исполнении сделали Александра Усика настоящей знаменитостью. Боксер снялся в рекламе компании мобильной связи, а некоторые политики решили погреться в лучах его славы.
Недавно Александр Усик и другие украинские боксеры (Василий Ломаченко, Денис Беринчик и Александр Гвоздик) побывали в Донецке, где в Дворце спорта дали мастер-класс юным спортсменам. Знаменитых боксеров буквально окружили символикой Партии регионов... «Я не знаю, как так произошло. Мы не поддерживаем ни одну из партий. Руководители города, которые являются членами данной партии, нас не предупредили. Мы просто не знали, - объяснил впоследствии Александр Усик. - Мы сначала хотели встать и уйти, но остались из уважения к той молодежи и детям, которые пришли с нами пообщаться. Дети не виноваты, что все так произошло»...
На фото: Александр Усик покорил сердца украинцев не только точными ударами, но и казацким чубом и зажигательным победным гопаком!
Літмузеї України

Візитівка Одеси
Одеський літературний музей — візитівка міста, великий культурний, науково-дослідницький та видавничий центр — святкує своє 35-річчя, — повідомила одеська газета «Чорноморські новини» 10 жовтня.

Тут завжди панує особлива атмосфера, адже Літературний музей створений у палаці князя Дмитра Гагаріна та його дружини Софії, представників першого покоління одеської аристократії.

Справжнє серце Літмузею — Золота зала, у якій влаштовуються чудові камерні концерти, літературні виставки, презентації. Саме тут, у цій величній залі, і зібралися справжні друзі Літературного, щоб відзначити його 35-річчя.

— Колись, на рубежі ХІХ—ХХ століть, у цьому будинку проходили засідання місцевого Літературно-артистичного товариства. Традиції знайшли своє продовження, — розповідає директор музею, заслужений працівник культури України Тетяна Ліптуга. — У далекому 1977-у вийшла постанова Кабінету Міністрів УРСР про його створення, і в 1984 році він почав приймати відвідувачів. За ці роки Одеський літературний став одним з найбільших музеїв в Україні, одним з найвідвідуваніших, найпопулярніших серед одеситів і гостей міста, поціновувачів і дослідників літератури. За цей час зібрано понад 80 тисяч унікальних експонатів, музей відвідали понад 4 мільйони людей.

Палац, у якому поєднуються різні стилі — ампір, класицизм, бароко, став рідним домом для музею літератури.

Сьогодні Літературний — це музей історії літератури і культури нашого міста, експозиція якого — складна система символів, до якої входять реальні речі та документи різних часів: книги, рукописи, журнали, фото, газети, особисті речі письменників, предмети певної епохи.

Сьогодні музей знайомить відвідувачів з понад трьома сотнями письменників, чиї долі були пов’язані з Одесою — починаючи від Івана Котляревського та Олександра Пушкіна і до Миколи Куліша та Жоржа Сіменона. Особлива цінність закладу в тому, що поряд з велетнями літератури тут представлені й маловідомі сьогодні письменники, які, однак, відіграли чималу роль у формуванні сучасної літератури.

Двадцять залів музею сьогодні містять послідовну історію літературної Одеси. У кожному залі — особлива атмосфера, свої таємниці, легенди, своя краса.

У залі журналістики серед цінних експонатів — один із перших номерів нашої «Чорноморки», яка у 1917 році мала назву «Пролетарій».

Знайомлячи гостей свята з історією ювіляра, доробком колективу, який очолює ось уже 22 роки, Тетяна Ліптуга окремо зупинилася на створенні меморіальних музеїв О. С. Пушкіна, К. Г. Паустовського, С. І. Олійника, Христо Ботева. Ось і зовсім недавно за допомогою Літературного був створений музей Одеського оперного театру.

Ще одна гордість — «Сад скульптур» — унікальний культурний об’єкт, що не має аналогів у світі. Тут щороку (а народився він у 1995-у) з’являються нові пам’ятники-мініатюри. Сьогодні «Сад скульптур» нараховує 16 композицій, присвячених літературним героям, письменникам і знаковим фігурам одеської історії (всі вони, до слова, створені на кошти меценатів). Поруч з ними мирно й гармонійно тут «живуть» половецькі та скіфські баби, па­м’ятки культури Північного Причорномор’я, що перекочували сюди від сусіда — Археологічного музею.

Як уже мовилося, успішно діє тут видавничий центр, і подарунком до 35-річчя стала нова книга з історії Літературного музею.

Тетяна Ліптуга зізналася, що музейні працівники не бояться фінансової кризи і навіть примудряються за складних умов створювати нові проекти, відкривати нові музеї, експозиції, вкладаючи у творіння не лише свій час, але й часточку власної душі.

З нагоди 35-ліття музею його співробітники отримали нагороди центральних органів влади, обласної державної адміністрації та обласної ради.

Зокрема, науковий співробітник Літмузею, публіцист і телеведуча Олена Каракіна удостоєна звання «Заслужений працівник культури України», завідуюча відділом просвітницької і масової роботи Ганна Полторацька — Подяки від Прем’єр-міністра України.

Тридцять п’ять років для людини — початок середнього віку. Це час, коли людина відчуває власну силу, набирає, так би мовити, обертів, формується як особистість.

Хочеться побажати Літературному музею, щоб його середній вік став насправді золотим.
Ініціативи

Телеміст єднання й освітні проекти
Історія дружніх стосунків Полтавщини й Санкт-Петербурга, Ленінградської області Російської Федерації розпочалася ще чотири роки тому, — повідомила газета “Зоря Полтавщини”.

Своєрідним першопроходцем почесної місії стала делегація Полтавської обласної ради, до складу якої входив і голова постійної депутатської комісії облради з питань освіти, науки, культури, директор Кременчуцького педагогічного училища ім. А.С. Макаренка Іван Гальченко.

За його словами, поїздка виявилася дуже вдалою, адже, крім спілкування з представниками органів місцевого самоврядування Санкт-Петербурга й Ленінградської області, відбулися зустрічі з членами земляцтва полтавців. Зав’язалися дружні контакти...

Як розповів Іван Гальченко, нинішнього літа група представників полтавського земляцтва у Санкт-Петербурзі на чолі з Ігорем Петренком (вихідцем із Карлівського району) відвідала Кременчуцьке педагогічне училище ім. А.С. Макаренка. Відбулася розмова щодо того, як до побратимських стосунків двох міст і областей залучити молодь.

Першим кроком у цій справі стало проведення телемосту між учнями ліцею для обдарованої сільської молоді, який функціонує на базі училища, та однією з гімназій Санкт-Петербурга. Нещодавно в лінгафонному кабінеті іноземних мов училища зібралися активісти ліцею, щоб поговорити з російськими однолітками на цікаву й корисну для всіх тему “В здоровому тілі – здоровий дух”. Співрозмовники досить швидко знайшли точки дотику щодо роботи спортивних гуртків, здорового способу життя. Школярі Санкт- Петербурга з цікавістю слухали розповіді кременчуцьких ровесників про славних українських козаків та бойовий танок “Гопак”, були приємно вражені тим, що випускниця педагогічного училища Ганна Мельниченко брала участь у двох Олімпіадах – у Пекіні та Лондоні – й увійшла до десяти кращих семиборок світу. В ході розмови Іван Гальченко запросив російських гімназистів на гостини до училища й пообіцяв, що його підопічні зможуть наочно продемонструвати український гопак і якомога більше розповісти про історію козацтва, Кременчука та Полтавщини. Телеміст став справжнім мостом єднання, просвітництва, дружби

История

Битва на Альме
Россия давно мечтала «съесть» Балканы, Турция облизывалась на Кавказ, Англия и Франция негодовали при виде русского флота в Чёрном море. И завязалась Крымская война. В сентябре 1854-го состоялось первое крупное её сражение - битва на реке Альма. А в сентябре 2012-го прошёл пятый международный фестиваль военно-исторических клубов «Альминское дело», — пишет газета «Крымская правда» 12 октября.

У села Вилино Бахчисарайского района тысячи людей стали свидетелями реконструкции. Битву устроили на том же месте, где полтора века назад высадились англо-французские войска. В реконструкции сражения приняли участие сотни человек из военно-исторических клубов Украины, Италии, Франции, Англии и России.

Как и 158 лет назад, на реке Альме - слева объединённые войска Англии, Франции и Турции, справа - русская армия: пехота, кавалерия, пушки. Всё это движется, грохочет, дымит. Численный перевес и оружейное превосходство у оккупантов. Искренне жаль русскую пехоту: русские могут себя проявить только тогда, когда дело доходит до штыковой схватки.

Некий дух Альминской битвы не даёт расслабиться. И заставляет поверить (и участников, и зрителей), что реконструкция - не игра в войнушку, а серьёзное дело. Солдаты сражаются отчаянно, потея во всех смыслах (форма-то из чистой шерсти). Всё - и оружие, и амуниция, и даже пуговицы - точная копия тех, что носили в XIX веке. Люди разных профессий попадают в глубины истории и ощущают себя реальными её участниками.

- Для мужчин это возможность дать выход накопившимся страстям, - говорит российский писатель, историк и реконструктор Илья Ульянов. - Возможность поиграть в историю, подержать в руках фактически настоящее оружие и увидеть врага не через компьютерный монитор, а воочию.

Война, конечно, мужское дело. Но женщины в нём тоже участвуют. Одни (те, что попроще) варят кашу, стирают портки и выхаживают раненых. Другие (те, что из высшего света) располагаются на холмах и, жуя бутерброды, наблюдают за ходом сражения.

- Это же такое развлечение, - делится современная дама, попавшая в XIX век Светлана. - Ни телевидения, ничего нету, а тут - посмотреть. И мужчин много, ничего, что в основном солдаты (смеётся).

- У меня форма третьего зуавского полка, - рассказывает реконструктор Александр. - Она имеет ярко выраженный восточный колорит. Многие нас путают с турками, но нас набирали из трущоб Парижа. И мы, зуавы, были эдакие сорвиголовы, бравые солдаты, чью неуёмную энергию ставили на службу империи. Я ощущаю себя частью французской армии, которая прибыла на эти берега, защищая интересы Франции.

Но не все готовы отстаивать интересы противника. Кто-то согласен погибнуть только за царя и Отечество.

- Черноморские казаки мы - из самой страшной Чёрной сотни, - рассказывает казак Николай. - Сражаемся на лошадях, но если потеря, то и пешими. Есть у нас пики, сабли, кинжалы.

- А мы представляем курское ополчение, из Курска приехали, - с характерным акцентом рассказывают ребята. - Поскольку ополченцы набирались из числа крестьян, то основное наше оружие - это топоры. За царя и Отечество!

Англичане, которые в Крымской войне нам противники, сегодня охотно и доброжелательно рассказывают о преимуществах своего оружия. Истинные английские джентльмены признаются, что стрелять врагу в спину - это не в их правилах. Уж лучше сразу в голову.

Крымскую войну называют последней битвой джентльменов: никто не расстреливал пленных, не стрелял в спину. Медицинскую помощь оказывали и своим, и чужим. А в перерывах между боями солдаты враждующих сторон мирно раскуривали русскую махорку и поглощали крымский виноград. Бой в Крыму, всё в дыму... Фото Сергея Анашкевича.

- Бывало, что объявлялось перемирие, поднимался чёрный флаг и, пока нижние чины убирали убитых и раненых, офицеры общались на французском, которому были все обучены, пили шампанское, - рассказывает севастопольский реконструктор Валерий Юшков. - А потом опять продолжали друг друга убивать. Но и тех и других пригнали сюда правители. Вражды не было.

Как и не было хмельных солдат. Потому как в солдатских флягах, манерках, была вода.

- Спирт выдавали небольшими порциями, - рассказывает Илья Ульянов. - «Винная порция» составляла всего 140 граммов (только в походах) в день. И только для того, чтобы солдат чувствовал себя в тонусе. Если же бой предстоял страшный, то солдаты и вовсе не пили, готовясь к встрече с Богом.

Поглазеть на масштабы реконструкции Альминской битвы собралось много народу. От войны понарошку все в восторге. Зрители фотографируются с героями реконструкции, примеряют военную форму, рассматривают старинное оружие. Нюхают порох.

Несмотря на то, что Николай I был уверен в успехе, Россия в Крымской войне проиграла. Альминская битва стала первым русским поражением за сорок с лишним лет, со времён наполеоновских войн. Итог Альминского сражения - более пяти тысяч погибших со стороны русского войска, около трёх тысяч - со стороны противника. Хорошо что «Альминское дело» прошло без жертв.
Особистості

Правозахисник
Для молодих — це людина-легенда, один із тих інтелектуалів 60-их років, які виступали проти дискримінації української культури, русифікації, відстоювали права і свободу людини. Євген Олександрович із кадебістської подачі був засуджений до 7 років таборів та 5 — заслання. В 1995 році за книгу «Блудні сини України» отримав Державну премію імені Тараса Шевченка. Автор численних статей із літературознавства, релігієзнавства, психології, доктор філософії, нагороджений орденом Свободи. Саме таких порядних і чесних людей називають «моральними авторитетами», «совістю надії», — так представила письменника і правозахисника Євгена Сверстюка газета «Волинь» 4 жовтня.

НЕ МОВЧАВ, БО НЕ ХОТІВ БУТИ РАБОМ
І все ж перше питання стосувалося відваги Євгена Олександровича, який в умовах пильного кадебістського нагляду мав мужність знехтувати кар'єрою, спокійним життям заради справедливості, суверенності України. Він дещо розповів з минулого:
— Я був аспірантом Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України, а подальші наукові звання означали крок у номенклатуру. Але це була кар'єра слуги режиму. І хоч я не був якимось підпільником, але говорив те, про що більшість тихенько шепотіла на кухні, висловлюючи своє невдоволення існуючим режимом, бо не хотів бути рабом. І в совєтській школі, в яку пішов працювати ще за Сталіна, і пізніше, коли після аспірантури викладав у педінституті, я не міг бездумно подавати матеріал із тодішніх підручників. Це означало виставляти себе людиною обмеженою, яка начебто і сама дурень, і має слухачів за дурнів. Це було прагнення нормальної людини самовиявлятись у житті. Тобто, в сім'ї тебе повинні поважати і на роботі теж, щоб було за що поважати. І ось шістдесятники почали офіційно говорити з трибуни те, про що інші шепотіли на кухні, відкривши кран із водою, щоб сусідка не зафіксувала. Що робити: стріляти ж не будуть і арештовувати — теж. Проте вони звільняли з роботи. Це не був мій героїчний вибір. Це був вибір відповідно до моїх понять — порядності, пристойності і т.д. Пригадую епізод у Нововолинську, де, як казали, я погорів. Це сталося в 1965 році. Відбувалася наукова конференція з участю активістів-педагогів, керівників шкіл області, на якій головував секретар обкому партії.
Я там виступав не на просту тему. Якщо ми хочемо правильно виховувати дітей, то самі повинні бути на висоті, тобто, навчитись говорити правду. І я почав перераховувати ті загальнообов'язкові фальшивки, які пропонували у підручниках. Після цього був якийсь переполох. Надійшло запитання до президії: чи це доповідь від імені і за дорученням цека чи від себе? Певне, вирішили, що в Києві стався якийсь переворот. Завідувачка облвно спростувала цю думку, заявивши, що це Євген Олександрович говорить від себе. Сказала: «Ми з ним в деяких положеннях не згодні. Наприклад, він вважає, що вожді заварили кашу, а розсьорбувати доводиться нам. А наша позиція така: наш вождь і вчитель — Ленін, і ми завжди готові розсьорбувати кашу, яку він нам заварив». І що ви думаєте? Сміху не було, були оплески з того крила, де сиділи з набурмосеними обличчями директори в наглухо застебнутих «сталінках». Усміхатись партєйному чоловіку на зборах було «не положено». Були й інші спростування мого виступу. Звісно, після цього моя дисертація полетіла так само, як і кар'єра науковця. Я був звільнений з ідеологічної роботи. Знайшов собі роботу в «Українському ботанічному журналі», де рослинки ні до чого не зобов'язували. Але Бог милостивий. Редактором цього журналу був брат відомого репресованого поета Миколи Зерова — академік Дмитро Зеров, при ньому я пропрацював шість років, аж до арешту. Вибрав легальний шлях, але вони вважали його нелегальним. Мені закидали участь у створенні якоїсь нової програми комуністів. Але відразу відкинув це звинувачення: «Я — не комуніст, і в комунізм не граюсь. Це не моя віра, це ваша віра».
Євген Сверcтюк, стаття «На моїм віку» (з книги «Блудні сини України»), 1987 рік: «14 січня 1972 року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софіївським собором і відчув стабільність...
Провидіння вело мене понад прірвами нечутно. Нараз урвалася видима дорога життя:
Я, здається, лечу в безодню
на саме дно
Тільки руку — руку Господню -
водно водно.
Але висіла наді мною холодна ясність: волосок з голови не впаде, як на те його волі не буде».
1   2   3   4   5   6

Похожие:

Дайджест горячие страницы украинской печати iconБиблиотека украинской литературы горячие страницы украинской печати дайджест
России информационными возможностями (в настоящее время к нам регулярно поступает около двухсот украинских газет и журналов как общеполитических,...

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
На снимках: Тарас Штонда в роли Бориса Годунова, см стр. 13; Борис Гмыря, см стр 10

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
На снимках: Тарас Штонда в роли Бориса Годунова, см стр. 13; Борис Гмыря, см стр 10

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Страна ищет свой почерк…Обложка журнала «Наше минуле». Автор композиции — Георгий Нарбут. 1918 год (с. 14)

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Страна ищет свой почерк…Обложка журнала «Наше минуле». Автор композиции — Георгий Нарбут. 1918 год (с. 14)

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
На фото: официальное возложение цветов в День независимости Украины (см стр. 4) Старт украинской ракеты-носителя «Дніпро», запустившей...

Дайджест горячие страницы украинской печати iconБиблиотека украинской литературы горячие страницы украинской печати
На рисунке: Зайчик из украинской сказки и его автор художник Кость Лавро (сверху)

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
На фото: «Бумбокс» — одна из украинских групп, что их ещё можно услышать в украинском радиоэфире… Фото с сайта dgennifer hiblogger...

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Крымская правда», «Запорізька правда», «Сіверщина», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «Чорноморські...

Дайджест горячие страницы украинской печати iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Крымская правда», «Запорізька правда», «Сіверщина», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «Чорноморські...






При копировании материала укажите ссылку © 2015
контакты
h.120-bal.ru
..На главнуюПоиск