Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии






Скачать 450.78 Kb.
НазваниеКризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии
страница1/4
Дата публикации04.02.2016
Размер450.78 Kb.
ТипДокументы
h.120-bal.ru > Право > Документы
  1   2   3   4


Леонид Тимошенко

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии

в конце XVI в. как причина Брестской унии
Представники старої історіографії історії церкви та Берестейської унії, як правило, спочатку неохоче говорили про кризу православ’я в контексті генези унії. Існує навіть версія, що акцентування кризи послужило однією з причин, через яку 1841 р. у Харківському університеті була спалена магістерська дисертація М.Костомарова1. Пізніші історики були більш відвертими, але, зрозуміло, концепція кризи була більш вигідною для католицько-уніатської конфесійної літератури. Проте не тільки конфесійні історики долучилися до розвитку інтерпретацій проблеми. Назагал, для історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. визначальними (та й, до певної міри, підсумковими) стали погляди М.Грушевського, в працях якого концепція кризи православної церкви напередодні Берестейської унії є виразно сформованою і достатньо відрефлексованою.

Отже, М.Грушевський присвятив проблемі цілий підрозділ «Організація церковна» в своїй фундаментальній «Історії…», в якому акцентується «розстрій православної церкви»2. Фактично, саме М.Грушевський представив розвинуте уявлення про «дезорганізацію» української церкви, яка в останній чверті XVI ст. «доходить крайніх границь». З метою уаргументування кризи, дослідник вживає досить чіткі характеристики: «арена крайньої деморалізації», «надужиття в роздаванню церковних урядів», «конфлікти номінатів і війни владиків»... Чимало в міркуваннях М.Грушевського є й незаперечного та правомірного, особливо коли він говорить про загальне обмеження віри та православної церкви в коронних землях Речі Посполитої.

Незважаючи на позірну правильність методу, інші висновки М.Грушевського виглядають сьогодні доволі анахроністичними. Так, наприклад, це проглядається в такій цитаті: «…завдяки патронату й практиці «подавання» православна церква ставала спеціальним джерелом доходів для правительства й панства, що тримали в посереднім оподаткуванню побожність і жертволюбність православної людності»3. Явне перебільшення бачиться також при ознайомленні з фрагментами, присвяченими національно-релігійному відродженню в Острозі, а також порівняльним контекстам з польським католицизмом. Видається, погляди М.Грушевського, а також наведений ним матеріал некритично сприймаються й повторюються сьогодні, переходячи з одного видання в інше.

Акцентування внутрішніх передумов Берестейської унії в найновішій літературі (ідеться, передовсім, про монографії Б.Гудзяка4 та М.Дмитрієва5, спеціально присвячені ґенезі події, а також праці сучасних польських істориків, зокрема, Т.Кемпи6) є домінуючим. Відтак, дослідники зосереджують свою увагу на пошуках тих внутрішніх першопричин, які підштовхнули єпископат до унії з Римом, піддаючи прискіпливому аналізу внутрішнє життя Київської митрополії доберестейської доби.

Так, Б.Гудзяк7 не розглядаючи окремо інституційні засади Київської церкви, відразу розглядає процес занепаду православ’я. Дотримуючись проголошеній в назві книги тези, дослідник інтерпретує становище Київської церкви як "занепад", "кризу" і, як вислід, – це вже межа "інституційного, морального й культурного краху". Ось ще одна вельми характерна цитата: "богословська, інтелектуальна, культурна, ідеологічна слабкість, а також адміністративна й політична немічність Київської Церкви"8. Якщо, стосовно Царгородського центру православ'я, авторське трактування кризи ще є до певної міри зрозумілим, то поняття кризи руської церкви, на жаль, витлумачується не надто прозоро. Так, автор обмежується здебільшого акцентуацією уваги на моральній та інтелектуальній деградації духовенства, що було спричинено так званим "правом подавання".

На відміну від Б.Гудзяка, М.Дмитрієв9 предметніше розглядає інституційні засади Київської митрополії, проте вони не є для нього визначальними в з’ясуванні генези унії.

Найбільший інтерес викликають рефлексії історика щодо ролі братств у суспільно-політичному житті України та Білорусі: на його думку, реформа у стосунках мирян і духовенства, започаткована патріархами шляхом надання Львівському і Віленському братствам ставропігії, мала революційний (вибухонебезпечний) характер і заледве не стала поворотним пунктом церковної історії, оскільки de facto встановлювалося двовладдя, а церковна криза набула безпрецедентних форм10. Очевидно, дестабілізація заглушила конструктивізм, оскільки посилились чвари в середовищі ієрархії, загострився конфлікт єпископату з братствами. У результаті, роль братств/мирянства в церкві зросла, а управління в митрополії було дезорганізоване. Саме на тлі загострення кризи в 1590 р. і виникла перша унійна ініціатива. У 1590-1594 рр., часі активізації соборів, які започаткували церковну реформу ієрархії, конфлікт з братствами/мирянством ще більше загострився, оскільки реформи націлювали на кардинальне посилення незалежності від мирян і державної влади: "…львівське та інші братства претендують на главенство в церкві і всеохоплюючий контроль діяльності духовенства. Фактично мова йде про спробу узурпації церковної влади братствами"11.

Іншою сильною стороною концепції М.Дмитрієва є акцентування конфліктів у середовищі ієрархії, які були спричинені незграбними універсалами патріарха Єремії ІІ. Наголосимо, що лише в праці М.Дмитрієва концепція загострення конфліктів набирає виразних рис і масштабів, хоч і не викладається спеціально. Найгучнішим і резонансним за наслідками вважається конфлікт між митрополитом і львівським єпископом на грунті ставлення до ставропігії львівського братства. Дослідник також акцентує конфлікт 1590 р., коли відбувся розкол у середовищі ієрархії, а також розходження 1594 р. між владиками.

Уявлення про кризу українсько-білоруської православної церкви в книзі М.Дмитрієва є сформованим, але, на мою думку, недостатньо розробленим. Так, він загально говорить про характер кризи православної культури, синхронність якої з розгортанням "православного відродження" другої половини XVI ст. змусила його дійти компромісу: це була криза зростання, а не деградації12. «Криза зростання» доповнюється надалі концепцією кризи організаційних структур митрополії кінця 80-х – початку 90-х рр.

Певну увагу приділив проблемі кризи в своєму останньому монографічному дослідженні Т.Кемпа: про глибоку внутрішню кризу церкви він говорить як про хрестоматійну річ13. Її ознаки також чітко окреслені: низька моральна дисципліна духовенства, слабкість ієрархії, брак шкільництва, брак сталих контактів з Константинополем. На думку дослідника, якої я не підтримую, причини кризи витікали з недостатнього піклування над церквою з боку монархів, а також з великого впливу світських над православ’ям. Інша теза видається більш правильною: через кризу, серйозну конкуренцію православ’ю складали протестанти. Натомість, уявлення Т.Кемпи про те, що криза православної церкви послужила однією з головних причин швидкого розвитку реформації на значній частині руських теренів – не має достатніх аргументів.

У книзі Л.Цвікли «Політика державної влади щодо православної Церкви і православної людності» 1344-1795»14 концепція кризи церкви не набула, на жаль, вичерпного пояснення. Передовсім, автор прагне у будь-який спосіб довести, що тиск на православну церкву в доберестейський період був майже відсутнім. Так, автор говорить лише про другорядність становища православної церкви і, відтак, не бачить «з боку королів та великих князів» «свідомого чи навіть навмисного прагнення дій на шкоду православної церкви»15. «З’ясування» цієї істини виглядає наївним, позаяк спроби пошуків змови проти православної церкви давно вже стали в історіографії анахронізмом.

На мою думку, тлумачення кризи церкви, пропоноване сучасною історіографією, незважаючи на його змістовну і термінологічну привабливість, недостатнє. У більшості випадків, воно базується на численних припущеннях. Невеличкі дослідницькі сюжети про духовенство і єпископат, юрисдикційні і субординаційні стосунки в митрополії, братства і патронат, канонічне право, школи та освіту є надто загальними. Обґрунтування кризи першої половини 90-х рр. XVI ст. вигладає найбільш переконливим, але ж аналізовані програми реформ церкви стосувалися не тільки (і не стільки) конфліктів. Таким чином, зв'язок між кризою конфліктів і кризою церковного життя не простежений. У зв’язку із невирішеністю питання про кризу церкви проблема генези унії на місцевому православному грунті здається мені не переконливою. Радше, йдеться про спонукальні обставини, які підштовхували до рішучих кроків, а не про глибинні каталізатори.

Підсумовуючи зусилля різних авторів показати внутрішні причини унійного руху, зауважу, що, здебільшого, постулювання у них проблеми «глибокої кризи православ’я» як головної причини Берестейської унії, дуже нагадує синдром причин пролетарської революції, який дозволяв колись радянським історикам досить легко і, головне, без зайвих зусиль пояснювати необхідність зміни старого ладу. Вочевидь, все було набагато складніше. Суттєвим недоліком багатьох праць є відсутність порівняльних контекстів з польським католицизмом і московським православ’ям.

Отже, в історіографії не існує жодної праці, в якій би криза православної церкви XVI ст. розглядалася як наукова проблема. Досі не з’ясоване походження кризи та її типологія. Чи були все-таки прояви кризи, про які в літературі назбиралося безліч фактів, загрозливими для церкви? Чи була криза українсько-білоруського православ’я винятковим явищем в християнському світі? Зрештою, як впливало на ситуацію Острозьке національно-релігійне відродження? Насамкінець, чи була криза головною причиною Берестя?

На ці та ряд інших супутніх питань не існує, вочевидь, простих і дуже конкретних відповідей. Вирішення проблеми кризи бачиться мені крізь призму вирішення трьох дослідницьких завдань: з’ясування парадигми уявлень діячів (передовсім, католицьких теологів і публіцистів), заангажованих у справу руської церкви; аналіз документальних джерел, зокрема, тих, що стосуються інституційного розвитку церкви; нарешті, аналіз уявлень про кризу лідерів унійного руху, а також відображення цих поглядів в унійних документах (це останнє є найважливішим).

* * *

У дотридентську добу викриття недоліків православної церкви було звичайною справою для католицьких теологів та публіцистів. Яскравим прикладом тут може слугувати праця Яна Сакрана з Освєнцима «Elucidarius errorum ritus Ruthenici», в якій вдалося нарахувати аж сорок помилок в обрядах руської церкви, на підставі чого українців та білорусів було обвинувачено в єретицтві.

Одним із перших обсерваторів ситуації в православній церкві у середині – другій половині XVI ст. був видатний польський релігійний діяч і теолог Бенедикт Гербест. Він був добре обізнаний зі станом справ в церквах Руського воєводства (працював писарем в магістраті Дрогобича16, служив у львівській катедрі, був ректором Ярославського колегіуму17). 1566 р. Б.Гербест описав свою мандрівку на Русь, під час якої відвідав Перемишль, Мостиська, монастир Св.Спаса та Львів, побував на церковній службі в українських і вірменській церквах, мав бесіди зі священиками18. Прикметно, що Б.Гербест відзначає близькість католицької та східних церков, закликає до унії і майже не критикує вади православної церкви, хоча й говорить загально про "опінію" русинів та їх "облудливі" погляди (вони "вросли" в свої "незнання" та "неумілість"), які для праведних християн є «непристойними». Проповідник помітив також, що поміж руських попів завелась "нововірна" секта, тобто протестантизм19.

1586 р. у Кракові вийшла друком невелика праця Бенедикта Гербеста "Засади віри римського костьола та історія грецької неволі: для єдності"20, яка мала метою спростувати гріхи та відщепенство греків за допомогою фактів з минулого вселенського християнства, та, зокрема, історії вселенських соборів. Наприкінці твору автор попередив, що Господь вже покарав за схизму жидів, а також Греків і Русь. Виявляється, вони не мали навіть пам’яті, щоб вивчити "Отче наш" і "Вірую", як також і розуму, щоб побачити шлях до спасіння і доброї волі для "доброго" життя. До вад/помилок православних автор відніс "забиття" душ малих дітей, відсутність єпископського помазання, незнання, "бальвохвальство" при Божому Тілі, чужоложство в одруженні і, нарешті, публіцист розкритикував риси національного характеру (вони є такими, "що не питай")21. Цікаво, що Б.Гербест зумів побачити в православних русинів ті риси, які пізніше були іменовані як твердість у вірі та східних обрядах.

Наступним, значно глибшим і проникливішим спеціалістом у справах руської православної церкви був знаменитий єзуїт Петро Скарга22, автор не менш знаменитого твору "Про єдність Божої церкви під одним пастирем", в якому найповніше викладена унійна програма католицької церкви. Перше видання, яке вийшло 1577 р., було присвячене князеві В.-К.Острозькому, друге (1590 р.) – королеві Сигізмунду ІІІ. Як і Б.Гербест Петро Скарга тривалий час служив і проповідував на українських землях: у 1560-ті роки – в Рогатині, пізніше в Ярославі та Львові, посідав різні духовні уряди, викладав в єзуїтських семінаріях (наприклад, в ярославській, яку він, фактично, заснував), був ректором Віленської академії та ін. Отже, він добре знав ситуацію в українсько-білоруському православ’ї безпосередньо, а не з переказів чи чуток. Обґрунтовуючи унійну ідею, єзуїт одним із перших в другій половині XVI ст. найповніше окреслив стан православної церкви.

Дослідники вже давно акцентували Скаржине бачення православ’я як церковної схизми і єресі, тобто, неповноправної з римо-католицизмом частини християнства, хоча він начебто і не прирівнював православних до протестантів. При цьому слід пам’ятати про загальні тенденції, які утвердилися в римо-католицькій еклезіології після Тридентського собору: так, вже недостаньо було кваліфікувати православ’я як церковну схизму, його все частіше стали порівнювати з єретицтвом. Як зазначає Я.Страдомський, згадана зміна в трактуванні Східної церкви в очах католиків була пов’язана з частим закидом грекам всіляких проявів єретичних ідей, особливо в контексті протестантизму, який поширювався в руських землях, а також усвідомлення тотожності схизми і герезії як двох варіантів одного і того ж самого стану – відокремлення від «правдивої» Вселенської Церкви, тобто, римокатолицької23.
Саме Петро Скарга подав досить повний перелік "блудів/єресей" православної церкви24. Вони скомпоновані в 19 пунктів і викладені, в основному, в третьому підрозділі третьої частини книги25. Інтерпретації П.Скаргою недоліків руської православної церкви можна звести до кількох груп. Найбільшими вадами єзуїт вважав догматично-канонічні проблеми: неправильне розуміння походження Св.Духа, невизнання першості Римської столиці, неправильне тлумачення святих, недотримання чистилища, одруженість священства, невизнання ухвал восьмого і дев’ятого вселенського собору, освячення святого сакраменту на прісному хлібі та ін. Крім того, він пред’явив серйозні претензії до обрядів, здійснюваних духовенством. Так, вони моляться за померлих, помилково вважаючи, що молитви і приношення допоможуть грішникам у пеклі; деякі одружені священики мають декількох "живих" жінок; попи і владики розривають шлюби, дозволені Господом; постригши в черниці одну жінку, беруть другу, «таких багато»; поклоняються несвяченому хлібові; цілий рік використовують Найсвятіші Тайни, посвячені у Великий Четвер, для хворих; попи служать у церквах, особливо по обіді ситими, а не натще; розбавляють водою вино в келиху; священики сповідають вірних без обов’язкової попередньої особистої сповіді; мирують вірних священики а не владики; здійснюють помазання олією померлих, а не живих; неправильно святять "крижму". Назагал, він відзначив завелику довіру до зовнішньої обрядовості, впертість і "невстидання" духовентсва та ін. Коротко згадано інші неприйнятні в латинській церкві речі: співання алиллуйя, свячення води, негоління борід та ін.

Фактично, Петро Скарга заклав уявлення про духовну кризу Руської церкви: її недоліки були оголошені великим гріхом, головне ж, що вони перешкоджали "правдивому" християнському спасінню. Крім того, стверджувалося, що дотримання схизми/відщепенства греків прирівнювало руських до єретиків, вади означали ніщо інше як «глупство/шаленство» вірних і духовних. Руське духовенство є невмілим, занехаює науки і обряди, воно є забобонним, живе "без справи і науки", "попи похлопіли" та ін. Багато сказано на адресу безперспективності вживання слов’янської мови та освіти (у цьому завинили і самі греки, які дали віру, але не передали своєї мови); Русь на своїй мові не зможе відкрити жодної академії чи колегії з викладанням теології та філософії та ін. вільних наук ("з слов’янської мови жодний учений бути не може"); у руських немає правил, граматики тощо (лише дві мови є "праведними" – латинська і грецька); їх школи навчають тільки читанню – це їх єдина "досконалість" при навчанні духовних. В одному місці єзуїт обмовився, що краще переходити не на латинську, а на польську мову, бо вона "одна спільна мова з нами католиками"26. До кризових явищ проповідник також відніс: слабку митрополичу владу та масові переходи вірних на протестантизм, вищість світських над духовними (здебільшого, ця заввага стосувалася Московії, хоча очевидно, йдеться і про руську церкву, в якій світські стани "наказують" в справах духовних)27.

Подекуди, Петро Скарга пом’якшує фарби: наприклад, він говорить, що вади в церемоніях не важать, бо не стосуються віри ("або добра віра, або зла")28. В іншому місці він розхвалює обряди латинської церкви: вони шановані, пишні, служать потребам29, хоча тут він говорить про їх рівність з грецькими (це й зрозуміло, адже йшлося про унію без зміни обрядів). Проте загальне враження єзуїта про стан руської церкви є негативним. Адже в православного читача мало скластися враження про неповноцінність/меншовартісність руської віри та церкви.

Підсумовуючи огляд поглядів католицьких обсерваторів становища в православ’ї, доходжу таких попередніх висновків. Так чи інакше, але католицьким проповідникам таки вдалося не тільки виразно сформулювати, але і нав’язати концепцію глибокої інституційної та духовної кризи церкви. Починаючи з середини 80-х рр. XVI ст. у середовищі православної спільноти розгортається нищівна самокритика, навіть самобичування, які поступово переходять на зламі століть у плачі, хоча, в своїй основі вони лише розвивають посіяні Петром Скаргою зерна незгоди. Важко повірити в те, що Петро Скарга висловлювався не з ворожості, а з симпатією та співчуттям до руського народу (наприклад, він «щиро» дивується з "занехаяння" та "невмілості" духовних руських30), адже згадані поодинокі "симпатії" та "жалі" губляться у морі характеристик "непристойного" єретицтва та блудів русинів.

Згаданий синдром самокритики знайшов відображення, передовсім, у працях Івана Вишенського31. Ще в доберестейський період він написав кілька послань, зокрема, "Послание до всѣх обще, в Лядской земли живущих" (1588 р.)32, в якому в явно гіперболізованій формі подав доволі великий набір вад та недоліків церковного життя. Так, на думку Івана Вишенського, у «Лядській» землі відсутня віра, покора, євангельські заповіді, апостольска проповідь, святі закони, непорочне священство, "хрестоносне" житіє іноків, "благоговійне" і "благочестиве" християнство. Загальним лейтмотивом твору є концепція загального "безвір’я" і "безбожжя", яка ілюструється такими прикладами: священники всі живуть не духом, а своїм "черевом"; замість правдивих євангельських і апостольських наук (які уособлюють християнське сумління) панують вчення античних філософів; владики, архімандрити та ігумени запустили монастирське життя, прибрали до своїх рук фільварки, живуть там самі зі своїми слугами "телесне и скотски", лежать на «святих» місцях, збирають гроші від богомольців і вкикористовують їх для своїх потреб ("поганської" розкоші). У монастирях немає "рік і потоків" молитов, там "виють пси", відсутні круглодобові служби. «Безбожні» владики замість духовного служіння, богословських занять переймаються проблемами світського життя. Іван Вишенський малює образ "лядського священства", яке змішує слово Боже з брехнею та лицемірством, любить мзду, страшно грішить.

Несподівано, ключ до розв’язання причин жорсткої та дуже жовчної критики православ’я подає сам автор. Так, Іван Вишенський роз’яснює у філософських роздумах, що змальований ним загальний гріховний недуг, це – "все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болѣзнь, все грѣх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтание, все сѣнь, все пара, все дым, все суета, все тщета, все приведѣние – сущее ж нѣст ничтоже"33. Неважко помітити, що йдеться не про реальний, а літературний (за сучасною термінологією – віртуальний) образ церковного життя, змальований афонським аскетом.

Інший видатний письменник-полеміст тієї доби, а також один із лідерів унійного руху Іпатій Потій був спочатку більш реалістичним в своїх інтерпретаціях стану церкви. Єдиним його доберестейським твором є «Унія», видана у Вільні 1595 р.34 Так, він говорить, переважно, про "єретицьку" проблему/ваду церкви: розмножилися розмаїті секти, які ведуть не до спасіння, а до вічної страти. Вони навертають до себе людей православної віри засобами слова, письма і синодів, перехрещують людей хрещених у церквах та ін. По-друге, великі претензії пред’явлені І.Потієм "старшим пастирям", тобто, ієрархії, яка має запобігати тій хворобі (радою, наукою, писаннями), але про те не дбає. Таки чином, І.Потій по-своєму розвинув положення про недбальство і "нечуйность" ієрархії: єпископи не бажають вільно старатися про ліпші порядки і направу Божої Церкви. По-третє, І.Потій має претензії до посполитого люду, тобто, до вірних церкви: привласнивши собі пастирський уряд, покидають своє ремесло і діють на свої "блюзнірські" потреби. По-четверте, звернено увагу на низький освітній рівень мирян та духовенства: у суспільстві немає "писм и книг" святих отців "в нашомъ языку Рускомъ", а якщо і трапляються, то невідомо, чи вони "правдиво" переписані (можливо, вони єретицькі). Нарешті, в артикулі про антихриста І.Потій говорить, що тільки "невчена Русь" може наслідувати єретиків. Як і у випадку з Іваном Вишенським, не можна не бачити літературних полемічних засобів, якими користується письменник, який зауважує: "…чужимъ вѣрити не хочемъ, але все людское ганимъ, а своего лѣпшего не покажемъ"35. На мою думку, саме І.Потій остаточно сформулював концепцію причин унії, яку можна звести до формули "Криза – Реформа", оскільки він єдиний в середовищі руської церкви (зрозуміло, після Петра Скарги) виводив унію з кризового стану церковного життя.

Натомість, вже в першій поберестейській праці Петро Скарга36, викладаючи соборові події, повертається до попередніх обсягів тлумачення кризи церкви. Так, єзуїтський публіцист розвиває свою стару концепцію про пониженість та зіпсованість східної віри, тотальну гріховність Царгородського патріархату, відсутність будь-якої вченості і побожності. Східні патріархи не є «правими і правдивими» взагалі, бо вони дістали свої посади святокупством, їм нібито притаманні лише меркантильні інтереси. Другим проявом негараздів П.Скарга називає поширення єресей: на його думку, двоє православних владик-відступників з попами «совокупилися» з єретиками. Назагал, всі, хто проти унії – це лише «малорозумні» попи і ченці, які давно полишили навіть грецьку віру. На підсилення думки про засилля єретиків в митрополії публіцист наводить вражаючий факт: за його відомостями, в Новогрудському воєводстві і митрополії спустошилося (тобто, з’єретичилося, 650 церков). Про полемічність та гіперболізацію цієї інформації говорить і інша авторська «статистика»: начебто зі 600 шляхетських домів не подалися в новохрещенство лише 16 чи навіть менше37.

У подальшому, концепцію кризи у дусі Петра Скарги розвивав у ранніх творах Мелетій Смотрицький. Проте в «Треносі»38 вона набула виразних національно-захисних відтінків і трансформувалася в «плач» над долею православної церкви. Зокрема, тут набула розвитку версія про відступництво (конверсію в католицизм) від національної віри більшості магнатських і шляхетських родів39. Втім, аналіз уявлень про кризу в поберестейський період виходить за межі завдань даної статті.
  1   2   3   4

Добавить документ в свой блог или на сайт

Похожие:

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconПредпосылки заключения Брестской унии
Папе Римскому, признании основных католических догматов и сохранении православной обрядности. Она была провозглашена на церковном...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconПравославный приход киевской митрополии во второй половине XVI века
Защита состоится «2» ноября 2006 г в 16. 00 часов на заседании Диссертационного совета Д. 212. 243. 03 Саратовского государственного...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconПрограмма курса «история русской православной церкви»
Поместный Собор 2009 г. Святейший Патриарх Кирилл (Гундяев). Развитие церковной жизни

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconХоровая культура
«партесного» пения (вторая половина XVII века) и с усвоения за­падноевропейской системы линейного нотописания. Оно было усвоено сперва...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconПлан-конспект урока по православной культуре в 6А классе Абулгасанова И. Х
Святой Софии в Киеве, его внутренним и внешним убранством, организовать работу уч-ся по изучению роли Киевской Софии в жизни русского...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconПоложение о I областной интеллектуальной игре «Нестор-летописец»,...
России, истории Русской Православной Церкви проводится для обучающихся 4-5 классов общеобразовательных учреждений Иркутской области....

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconУрок на тему: «Культура Тверского края в конце XVI-XVII вв.»
Приложение Урок на тему: «Культура Тверского края в конце XVI-XVII вв.». Автор-составитель: Галитовская Ольга Ивановна (моу «сош...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconУчебно-методическое планирование История нового времени 7 класс. № п/п
Век разума и мистицизма: европейская культура в конце XVI – культура в конце XVII века

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconВ. М. Розин новая познавательная ситуация в культурологии
Не о конце жизни, не о смерти человека, а именно о конце культуры как явления, имевшего свое начало и соответственно долженствующего...

Кризис церковной жизни Киевской православной митрополии в конце XVI в как причина Брестской унии iconДискурсы самоидентификации мажоритарного этноса Республики Молдова
Кризис идентичности, в том числе этнический кризис самоидентификации, является следствием изменения соотношения этих двух составляющих....






При копировании материала укажите ссылку © 2015
контакты
h.120-bal.ru
..На главнуюПоиск